Нікос Казандзакіс - Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс

виростуть нові зуби. Хай брови твої стануть як шаблюки, хай шкіра твоя знову стане мармуровою, щоб ти нарешті зірвала з шиї цю нікчемну стрічку! І нехай знову повстане Кріт, і прибудуть, моя Бубуліно, чотири великі держави зі своїми флотами, і щоб кожний флот мав свого «плотьоводця», а кожен «плотьоводець» — бороду, кучеряву й запашну. І щоб ти, моя русалочко, знову вискочила з хвиль і почала — ой лишенько, пропали ми! — пісню. І нехай усі чотири флоти розіб’ються об оці дві округлені скелі!

І він простяг своє лаписько до зів’ялих, обвислих грудей мадам.

Від цього тосту Зорбас розпалився ще дужче, і його голос став хрипким од пристрасті. Я колись бачив у кіно, як один турецький паша розважався в паризькому кабаре: у нього на колінах сиділа русява мідинетка[35], паша збуджувався, розпалювався, і було видно, як китичка його фески піднімається, спершу завмирає в горизонтальному положенні, а потім враз підскакує й стає в повітрі сторчака.

— Ти чого смієшся, хазяїне? — запитав мене Зорбас.

Однак мадам ще була під враженням від Зорбасового тосту.

— Ох,— зітхнула вона,— чи це можливо, любий мій Зорбасе? Молодість не вертається!

Зорбас підсунувся ближче до неї, два стільця притулились один до одного.

— Послухай, що я тобі скажу, моя Бубуліно,— мовив він, намагаючись розстебнути й третього, найважливішого гудзика її блузки,— послухай, який великий подарунок я тобі зроблю: з’явився один новий лікар, він творить чудеса. Дає тобі ліки — чи то порошки, чи краплі, не знаю, не буду брехати,— і ти знову стаєш двадцятирічною, ну, щонайбільше, двадцятип’ятирічною. Почекай, моя Бубуліно, я замовлю їх тобі в Європі...

Стара сирена підскочила, на голові в неї поміж ріденьким волоссям сяйнула лискуча червоняста шкіра.

— Справді,— скрикнула вона,— справді?

І обвила повними ослаблими руками шию Зорбаса.

— Якщо це, мій Зорбасику,— заворкотала вона, сповзаючи по ньому,— якщо це будуть краплі, то замов мені сулію, а якщо порошки...

— То цілий лантух! — вигукнув Зорбас і розстебнув третього гудзика.

Коти, що на хвилину були примовкли, занявчили знову один голос благав і ридав, другий відмовляв і погрожував...

Наша дама позіхнула, очі в неї злипалися.

— Чуєш котів? Безсоромні...— проворкотала вона й усілася Зорбасові на коліна, потім поклала голову йому на плече; хильнула вона чималенько, очі від вина вкрились поволокою.

— Про що ти задумалась, моя Бубуліно, що аж погляд у тебе затуманився? — спитав Зорбас.

— Про Александрію...— схлипуючи, видушила з себе сирена, яка побачила світу,— про Александрію... Бейрут... Константинополь... турки, араби, шербети, золоті пантофлі, черевички, фески...

Вона знову зітхнула.

— Коли Алі-бей залишався зі мною на ніч — о, що то були за вуса! брови! плечі! — він наймав музик, і в моєму дворі аж до світання витинали бубни й зурни. Сусідки, було, мало не луснуть од заздрості, все бурчать: «Алі-бей знову з мадам...»

А потім, у Константинополі, по п’ятницях, не пускав мене саму на прогулянку, боявся, що мене помітить султан, як ітиме до мечеті, і моя краса так його вразить, що він забере мене в свій гарем... А коли вранці Алі-бей виходив з мого дому, то приставляв до дверей трьох муринів, аби жоден чоловік до мене не підступився... Ах, ах, Сулейманчику мій!

Вона дістала хусточку, вхопила її зубами й засичала, як морська черепаха.

Зорбас пересадив її на стілець поряд із собою, роздратовано підхопився й забігав сюди-туди. У кімнаті відразу стало тісно, Зорбас і собі засичав, ухопив свій костур і вилетів надвір. За хвилину я вже побачив, як він, приставивши до стіни драбину, дереться по ній через дві приступки.

— Кому це ти зібрався нам’яти боки? — крикнув я.— Сулейману-паші?

— Цур їм, цим котам! Не дадуть спокою!

І він одним стрибком опинився на даху.

Тим часом мадам Ортанс, п’яна, розпатлана, вже заплющила свої безліч разів ціловані очі, сон підхопив її й поніс у великі міста Сходу — в сади по внутрішніх дворах, у темні гареми, до ласолюбних пашів. А потім поніс її морями і їй снилося, ніби вона рибалить, ніби ось уже закинула чотири вудки і на них спіймалося чотири величезних панцерника...

Спокійна, свіжовикупана морем, стара сирена усміхнулася вві сні.

Увійшов Зорбас, потрясаючи костуром.

— Спить? — запитав він, глянувши на мадам.— Спить, стерва?

— Так,— відповів я,— її забрав Воронов, який омолоджує старих, сон, любий Зорбасе — паша. Тепер їй двадцять років, і вона розгулює по Александра та по Бейруту...

— Чорти б її вхопили! — буркнув Зорбас і сплюнув на підлогу.— Ти бач, як усміхається! Ходімо, хазяїне!

Він одягнув шапку й відчинив двері.

— Що, отак і дамо драла, залишимо її саму? — запитав я.— Це ж сором!

— Вона не сама,— гаркнув Зорбас,— вона з Сулейманом-пашею, хіба не бачиш? На сьомому небі опинилася, бридке бабисько! Ходімо!

Просто з дверей ми пірнули в холодне повітря. В ясній височині спокійно плив місяць.

— Жінки! — з відразою сказав Зорбас.— Тьху! Але ж вони не винні, це ми винні, телепні, вітрогони, Сулеймани та Зорбаси!

По хвилі він озвався знову:

— Та тільки ж і ми не винні, винен один, один-єдиний, Великий Телепень і Вітрогон, Великий Сулейман і Великий Зорбас... Ти знаєш хто!

— А якщо його немає,— сказав я,— якщо його немає?

— Тоді плюнь на все це!

Якийсь час ми йшли швидко, не розмовляючи. Зорбас цілковито поринув у якісь свої сердиті роздуми, бо раз у раз бив костуром по камінню й плювався. Раптом він обернувся й сказав:

— Покійний дід мій — хай господь простить йому гріхи — добряче розбирався в жінках, бо таки ласий був до них, душа його через них зотліла. «Затям моє слово, Алексісе,— казав він,— стережися жінок! Коли бог вийняв — хай буде проклятий той день! — ребро в Адама, щоб сотворити жінку, диявол обернувся змієм і — хап! — вихопив у нього ребро та й ну втікати... Кинувся бог за ним, спіймав його, та той вирвався, тільки роги й залишилися в божих руках. «Добра пряха,— сказав бог,— ложкою напряде, то чом би мені не зробити жінку з диявольських рогів?» От він її й зробив, та й попали ми в лапи диявола, Алексісе. Хоч би до чого ти в жінки доторкнувся — то все дияволів ріг. Тож стережися, мій хлопчику! А вона ж іще й райських