Вікторія Франко - Ти — мої крила, Вікторія Франко

— Ні!.. Не нормально, — продовжувала плакати, витираючи мокрі щоки. — Мені дуже погано.

— Що сталося?

— Я дуже сильно образила кохану людину і тепер не знаю, як це виправити. 

Кожне моє слово було щирим. Я так шкодувала, що скривдила Ярика. Він не заслуговував на це.

— Ти просто сказала те, що думала… — хлопець важко зітхнув. — Але не приховуватиму, що мені дуже боляче від твоїх слів. 

— Ярику, на момент нашої розмови я не думала, що мені доведеться обирати. Тому що вважала, що ви з татом знайшли спільну мову. Ти маєш знати, що насправді без тебе я вже не уявляю свого життя.

— Я також не уявляю без тебе свого життя, — в голосі хлопця відчувалося стільки смутку, що в серці защеміло ще дужче. — Мілено, я дуже стомився сьогодні. І взагалі останні кілька днів були для мене досить виснажливими. Тому залишімо цю тему на потім.

— Добре. Коли ти повертаєшся? — обережно поцікавилася, бажаючи якнайшвидше побачити коханого.

— Завтра.

— Ти приїдеш на показ? — запитала, усією душею сподіваючись, що Ярик захоче мене підтримати.

— Так.

— Я чекатиму тебе… — пролепетала, радісно посміхаючись.

— Це добре... Я вже піду лягати спати.

— Добраніч, любий. 

— Добраніч.

Після розмови з Яриком моя душа співала. Загорнувшись у ковдру, я вперше за останні дні змогла міцно заснути. А вранці я відчула приплив енергії та бажання рухатись вперед. Швиденько причепурившись, я поїхала до Мистецького арсеналу і на момент мого приїзду в цьому місці вже на повну силу вирувало життя. Працівники перевіряли роботу світла та музичної апаратури, а моделей готували до дефіле. Я зачаровано спостерігала за усім, що відбувалося. І так захопилася, що навіть не помітила появу моїх батьків. Не ховаючи безмежну гордість в очах, тато подарував мені величезний букет троянд. І все в цей момент було прекрасно, окрім того, що вже була майже одинадцята, а Ярик так і не з'явився.

— А де твій хлопець? — поцікавився тато глузливим тоном, окинувши зал поглядом. — Спізнюється, бо ще не всі гайки в колесах докрутив?

— Ярослав зараз в дорозі. Він повертається із відрядження, але обіцяв встигнути на показ.

Показавши батькам їхні місця, я знервовано подивилася на годинник. А потім дістала із сумочки телефон і набрала Ярику, щоб зорієнтуватися де він. 

— Коханий, візьми трубку. Благаю, — шепотіла, вдивляючись в екран, але марно.

Я не розуміла чому він не відповідав, але передчувала, що сталося щось недобре. Не знаючи, що мені робити, я просто набирала йому знову і знову. Та несподівано з того боку взяли слухавку.

— Алло, Ярику, чому ти не відповідав? Де ти є? — випалила з наскоку.

— Це не Ярик, — роздратовано відповів жіночий голос, збиваючи мене з пантелику. — Власник цього телефону потрапив до лікарні. Він зараз непритомний, тому припиніть надзвонювати. 

Жінка сердито вичитувала мене, поки я намагалася усвідомити почуту інформацію.

— Поясніть мені що трапилося з Ярославом? Я нічого не розумію. Він потрапив в аварію? — перепитала розгубленим голосом.

— Не знаю. Я лише санітарка. Тому його діагноз мені не відомий. Хочете щось дізнатися, то приїжджайте до лікарні та поговоріть з його лікарем. 

— Добре. Я зараз приїду, — відповіла, ледве тримаючись на ногах. — Тільки скажіть мені номер лікарні.

— Дівчино, вона в нас одна, — хмикнула жінка у відповідь, ніби я запитала найбільшу дурість.

Одна?.. Отже, це не Київ. Мабуть, Ярик не встиг доїхати до міста. 

— Зрозуміло. Тоді скажіть, будь ласка, назву Вашого населеного пункту.

Влетівши у зал, мов вихор, я швиденько побігла до батьків.

— Ярик потрапив до лікарні. Я поїду до нього, — випалила батькам на одному диханні, паралельно повторюючи в голові назву міста, до котрого збиралася.

— Зараз?! — вигукнув тато, привертаючи увагу інших гостей.

— Звісно, що зараз, — відповіла, дивуючись такому запитанню.

— Що з ним сталося, доню? — стривожено запитала мама, не приховуючи тривогу в очах.

— Я не знаю…  Мені повідомили лише, що він у реанімації.

— Все буде добре, Мілено, — матуся обійняла мене і погладила по волоссю. — Їдь до нього, але будь обережна за кермом.

Поцілувавши маму в щоку, я попросила її перепросити за мене у Ніки Олександрівни через те, що я пропущу показ. А потім швидко пішла на вихід. Але не дійшовши кількох кроків до дверей, я відчула, як хтось різко схопив мене за руку. Обернувшись, я помітила батька, що силою тягнув мене у безлюдний закуток. І лише коли ми залишилися наодинці, він відпустив мою руку.

— Ти що витворяєш, Мілено?! — його очі кидали блискавки, а голос заморожував своїм холодом. — У тебе що помутніння розуму?

— У якому сенсі? — я злякано кліпала очима і не могла зрозуміти, чому він так розсердився.

— Ти впродовж кількох місяців працювала над дизайном своєї сукні, яка може дати непоганий старт твоїй кар'єрі. І ось настав той день, коли твоя робота буде представлена світу. А ти просто усе кидаєш, щоб побігти до свого механіка. Поясни мені, чим ти думаєш?