Олександра Малінкова - Шибайголови, Олександра Малінкова

ГЛАВА 30

Слава.

          А Ден ще той хитрун. Думаю, що вигадав зустріч навмисно, щоб залишити мене з Нікою наодинці. 

          З жодною дівчиною не відчував себе так ніяково. Аж долоні спітніли. Правда жодна і не подобалася настільки сильно.

          Вона зіскочила з матів складених один на один й огляділася. 

- Скільки займаюся танцями в цій будівлі, але тут жодного разу не була. - Тихо промовляє й повільно та граційно прямує до дзеркала. 

          Ну Ви самі розумієте, що дзеркало воно відносне, доки з того боку не увімкнуть світло. 

          В залі напівтемрява. Ледь-ледь мерехтить на стіні одинокий ліхтар.

          Спостерігаю за кожним її кроком, а ще молюся. Щоб в сусідній кімнаті не увімкнули світло. Чому? Сам не знаю! Думаю, що з її інтуїцією одразу здогадається, що я спостерігав за нею. 

          Боже! Та хіба тільки так спостерігав? Не знаю вже де та межа! Між тим, щоб оберігати і потайки слідувати за нею. Помічати ямочки на її щоках, коли вона усміхнена. Знати чому в цей момент вона сумна. Може я і сам в якусь мить перетворився на мовчазного злочинця, який нишком ходить поряд?

          Та видно не з моїм щастям! Світло таки загорілося. Хореографка почала наступне заняття. 

          Ніка сіпнулася, помітивши свою танцювальну залу, дівчат, які почали розминатися. 

- Вони ж нас не бачать? - Поцікавилася вона й, поклала свою долоню на холодне скло.

- Так! Не бачать! - Став біля неї поряд, затамувавши подих. Запхав руки у кишені, щоб не було спокуси доторкнутися до неї.

          А спокуса така, що дах зносить! Вірніше вже знесло. Давно!

          Вероніка повертається обличчям до мене. Мені ж лишається тільки здогадуватися, чи зрозуміла вона про скло. 

- Давай так! - Почала вона після паузи. - Напевно Ден справді правий, декілька прийомів самозахисту вивчити не завадить… - Знову ця пауза, а в мене серце починає пропускати удари, ще хвилина й видам себе.

          Знали б дівчата, як нам важко в такі миті, зображати з себе чоловіка-скелю. Не пробивного такого, позбавленого емоцій. Та вони в нас такі, що не позаздриш! І хапаєш ротом повітря, щоб хоч якось заспокоїтися й не видати цей шалений трем.

- Та оскільки я тебе вже трішки знаю… - Продовжила Ніка. - Хочу щоб ти мені дещо пообіцяв.

- Що саме?

- Триматися від мене на відстані. - От цього від неї точно не очікував.

- Тобто? - Мої брови самі зійшлися на переніссі в цю мить.

- Тобто максимально пристойно поводься! - Почала втрачати терпіння вона.

- Отже такої ти про мене думки? - Щелепу звело, треба заспокоїтися.

- Ну то буду рада, якщо переконаєш, що я помиляюся! - Видала Ніка. 

- Помиляєшся! - Вигукую й дивлюся прямісінько їй в очі з викликом. - Хто знає чи ти сама не перетнеш цю межу!

- Цього разу нізащо! 

          Не зарікайся, дівчино! І я не буду. Виклик кинуто, і ніхто з нас не знає чим це все закінчиться. Коханням, чи ворожнечею до кінця наших днів!

          Але замість цього промовляю: “Як скажеш!”

          Відходжу й кидаю сухо: “То ми тренуємося, чи так і будемо стовбичити тут?”

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍