Тетяна Гуркало - Бар "На перехресті", Тетяна Гуркало

Фініст важко зітхнув, розуміючи, що на жінок йому сьогодні не щастить, що не особа, то з дивностями, особливо якщо вона гусениця. Тому він відламав від гриба шматок, в якості ліхтаря, і пішов далі, підсвічуючи собі шлях.

А шлях, треба сказати, був кривий і звивистий. А потім ще й привів у глухий кут, наприкінці якого сидів на постаменті крилатий кіт, з людською бородатою головою, і читав книгу.

— Будьте здорові, — ввічливо сказав Фініст, вирішивши розпитати чергове диво про шлях нагору.

— І тобі того ж, — озвалося диво.

— Ви вчений кіт? — про всяк випадок спитав Фініст.

— Ні, — коротко відповіло диво і перекинуло книжкову сторінку.

Добрий молодець зітхнув. Погано людям заважати, навіть якщо вони крилаті коти з людською головою. Але більше тут розмовляти нема з ким.

— Ви не знаєте, як мені звідси вийти? — спитав Фініст.

— Розвертайся та йди собі, — відповіла диво.

— Ага, — сказав Фініст і слухняно пішов.

Тунель, який, ведучи до дивного кота, був один, по дорозі назад несподівано розділився на три проходи. А перед ними стояв камінь, на якому красивим почерком було написано: «Направо підеш, у прірву впадеш, наліво підеш, в око від дружини отримаєш, прямо підеш, зжеруть тебе і кісток не залишиться». І підпис там був — Мурзик.

Фініст постояв перед каменем, подумав, знизав плечима, а потім розвернувся і пішов у зворотний бік. Далеко дійти не встиг, посеред дороги сидів розгодований чорний котяра з великими зеленими очима, які дивилися розумно й з осудом.

— Кіт вчений? — знову запитав Фініст.

— Мурзик я, від Баби Яги, — відповів кіт. — Тобі дружина передавала привіт і пиріжки, але пиріжки я з'їв, поки за тобою лабіринтом бігав. Усі лапи відтоптав, а пиріжків тих майже не було. То про що це я? Ах, да. Привіт, тобі передавали. Просили більше не злити лісовика, а то він наступного разу змусить тебе в трьох соснах блукати і нікого до тебе не пропустить, доки від спраги та голоду не впадеш. Бабуся взагалі наказала тобі бути ввічливим з ким би там не було. І мечем без діла не розмахувати, не любить він це. І Дженні слухатись, як рідну мамку. Зрозумів?

Фініст кивнув, хоч мамку ніколи особливо не слухався.

— От і добре, — сказав Мурзик. — А тепер поклади гриб на підлогу і пішли звідси. Із цього лабіринту не можна нічого забирати. Поки все не повернеш, він тебе не випустить.

Фініст знову кивнув головою. Потім озирнувся і поклав шматок гриба, що світився, на невеликий уступ біля самої стіни. Просто кинути його на підлогу чомусь здавалося неправильним. Розтопче ще хтось ненароком. А гриб Фіністу гарну службу послужив, шлях освітлював.

— Ось як? — чомусь здивувався кіт і шанобливо сказав. — Вихователі. Гаразд, йдемо, велика дитина.

І повів Фініста за собою. А добрий молодець ішов, ішов, а потім озирнувся і побачив, що з грибного шматка росте новий гриб. І, здається, навіть крісло-гойдалка з гусеницею.

— Чудеса, — шанобливо сказав Фініст і опинився в лісі.

Нічному лісі, темному, наповненому шерехами та знайомою тужливою музикою, яку Дженні вміла грати на своєму англійському фоні.

Фініст усміхнувся, поправив меч і озирнувся, щоб подякувати коту за допомогу, але він встиг кудись подітися. Тому довелося йти так, пообіцявши собі, що наступного разу обов'язково подякує.