Тетяна Гуркало - Бар "На перехресті", Тетяна Гуркало

— Куди? — спитав Фініст, у якому несподівано прокинулася підозра.

— Назустріч подвигам! — пафосно заявила шушундра і, кокетливо помахавши лисим хвостом, спритно рвонула в якусь дірку.

— Я туди не пролізу, — похмуро сказав Фініст.

— Вічно з вами, героями якісь проблеми, — пробурчала шушундра, але повернулася. — От навіщо так розростатися?

Фініст, котрий чомусь відчував себе натуральним Іваном, тільки плечима знизав.

— Пішли, орясино, — сумно сказала шушундра, і цього разу повела до високих двостулкових дверей.

***

Через півгодини блукань у темряві.

Фініст стояв перед троном, переступаючи з ноги на ногу.

На троні сиділа грудаста жінка похилого віку і свердлила його підозрілим поглядом.

— Герой, найнатуральніший герой, найвищої якості, тільки ім'я підкачало, — розпиналася шушундра так, наче сама цього героя виростила і навчила.

— Точно герой? — чомусь не повірила жінка.

— Точно! Кажу ж, найнатуральніший. Он і меч є, і розуму немає.

Фініст образився і спробував наступити шушундрі на хвіст, але вона спритно його прибрала.

Жінка, яка з незрозумілим інтересом спостерігала за цим, поплескала себе по щоках, а потім широко посміхнулася.

— Так, герой, — сказала вона підозріло радісно і встала. — Справжній герой. Я на тебе так довго чекала, думала вже не дочекаюся. А мені було передбачено, що я народжу бога, якщо дочекаюся свого героя.

— Бога? — навіщось перепитав Фініст.

— Так, — підтвердила жінка, смикнула за стрічку біля горла і її червоне, балахонисте вбрання з шарудінням опало до ніг.

Під одягом нічого не виявилося. Тобто взагалі нічого. Ні одягу, ні тіла. Тільки голова сама по собі у повітрі повисла.

Фініст витріщився на це диво, а потім про всяк випадок позадкував.

— Знову з векторами наплутала, дурепа! — сполохано вигукнула шушундра.

Літаюча голова подивилася на те місце, де мало бути її тіло, охнула і щось забурмотіла. Замість порожнечі відразу стало проявлятися тіло, цілком собі жіноче, повне таке, біленьке, з обвислими до живота грудьми.

Фініст вразився і відступив ще на кілька кроків.

Власниця тіла забурмотіла голосніше і швидше. Груди тут же задерикувато підскочили, ставши великими і пружними, талія стоншилася, а стегна залишилися широкими і апетитними, правда все це добро чомусь позеленіло, а потім ще й пішло синіми плямами.

Фініст зблід, проковтнув і знову відступив.

— Куди ж ти, мій герой! — пристрасно закричала зелена в сині плями тітка і кинулась до доброго молодця. — Давай же зіллємось у пристрасті і народимо нового підземного бога.

— Не хочу я нікого народжувати! — заволав Фініст і рвонув до виходу, щоправда, досить швидко виявив, що він кудись подівся.

— Не бійся, народжувати ця дурепа буде сама, ти головне у створенні божества візьми участь, — почала умовляти шушундра, яка якось опинилася праворуч від Фініста.

— Не хочу, не можу, я одружений! — закричав Фініст, спритно відбігаючи від синьо-зеленого кошмару.

— Дружина нічого не значиме! — почала завіряти шушундра, котра бігла поруч прямо по стіні.

— А-а-а-а! — відповів на цю заяву Фініст і від розпачу рубанув мечем по стіні. Від неї відколовся великий камінь і з гуркотом звалився на підлогу, ледь не розплющивши шушундру.

— Дурень! — припечатала звірятко і заверещала: — Де твої афродизіаки, дурепа?!

Синьо-зелена баба замахала руками і помешкання заволокло рожевим туманом.

Фініст почав чхати, натикатися на все поспіль, звалив трон, мало не розтоптав шушундру, збив з ніг майбутню матір бога і боднув стіну. В голові після цього миттєво прояснилося і туди зазирнула несподівана думка.

— О, прекрасна ельфа, дякую тобі, дякую, я за тебе перед усіма богами просити тепер стану, нехай вони пошлють тобі гарного мужика, — забурмотів Фініст і знову рубанув мечем по стіні.

Каміння цього разу падати не стали. Просто з'явилася дірка, в яку зі свистом втягло туман і спробувало втягнути шушундру, але вона не пролізла і застрягла.

— Мама! — заволала синьо-зелена баба і кинулась визволяти звірятко.

Фініст ледве встиг відскочити з її шляху, а потім нарешті побачив двері. Щоправда, не ті, через які сюди зайшов. Ті були великі та металеві, а ці маленькі та дерев'яні. Але вибору особливого не було, тож добрий молодець рвонув до єдиного можливого виходу.

***

Через дві години чергових блукань, спотикань та падінь у темряві.

— З'їж гриб, — запропонувала велика зелена гусениця і випустила з рота три димні кільця.

Фініст похитав головою і сів поруч із грибом, який йому пропонували з'їсти. Гриб був великий, більший за доброго молодця, і світився. А на його капелюшку сиділа гусениця в кріслі-гойдалці і курила люльку.

— Так, ти не Аліса, та не замислюючись прямувала до пригод, — з ностальгією сказала гусениця і заявила: — Нудно.

— А ви це, в метелика, перетворіться, одразу ж польотом розважитеся, — порадив Фініст, у якого поки не закінчилося прояснення в голові.

— Цікава ідея, — сказала гусениця. — Але необоротна, тому я поки що почекаю.

— Не підкажете, як мені звідси вийти? — спитав Фініст.

— Так само, як і увійшов, тільки у зворотному порядку. Це всі знають, — сказала гусениця і знову випустила з рота димні кільця.

— Я провалився, — сказав Фініст.

— Ну, тоді маєш два шляхи. Можна катапультуватись вгору. Або провалитися далі вниз і опинитися з іншого боку Землі. Ти, до речі, знав, що Земля справді куля?

— Не знав, — зізнався Фініст.

— Тепер знаєш.

— Так що мені робити?

— Катапульту. Або яму копай. Дивлячись, що тобі ближче, — сказала гусениця і заплющила очі, даючи зрозуміти, що аудієнцію закінчено. — Головне з котом не розмовляй.

— З ученим? — одразу ж зацікавився Фініст.

— Із ученим теж не розмовляй. Вони всі тут божевільні.