Террі Пратчетт - Вільні малолюдці

йдеш, — сказав Пограбуйко. 

— Я вибралася! — вигукнула Тіфані. 

— Ага, бо вихід — в голові! — крикнув Пограб. — Вперед! 

Тіфані відчула, як її підіймають догори. А поруч, на маленьких блакитних ніжках малолюдків, плив над землею Роланд. 

— Не спинятися, поки ми звідси не виберемося! — скомандував Пограб. — Фіґлів не здолати! 

Вони помчали по снігу. Попереду бігли ті, хто не мали ніякої ноші. 

Небавом Тіфані озирнулась і побачила, як ширяться клубами блакитні тіні. Тіні гуснули і темніли. 

— Пограбе… 

— Ая, я бачу, — сказав Пограб. — Побігли! 

— Пограбе, тіні нас наздоганяють! 

— Та бачу! 

Сніг колов обличчя. Дерева мелькали і розпливались. Ліс миготів. Та тіні вже склубилися на стежці і тепер більше скидалися на густий туман, крізь який так просто не пройти. 

Тіні позаду зчорніли, як ніч. 

Малолюдки минули останнє дерево і вибігли на безкрає засніжене поле. 

— Що сталося? 

— Де наші сліди? — спитав Дурноверхий Вулі. — Вони ж були тут! Щойно! І як ми тепер знайдемо дорогу? 

Витоптана стежка, що привела їх сюди, зникла. 

Пограбуйко озирнувся глянути на ліс — темрява клубилася над ним, наче густий дим, заповнюючи увесь небокрай. 

— Вона вислала за нами погоню із нічних жахіть, — пробурчав Пограб. — Хлопці, буде бійня. 

Тіфані розгледіла постаті, що чигали в пітьмі. Вона міцніше притулила до себе Погіршая. 

— Жахи, — повторив Пограб, обернувшись до Тіфані. — Краще б тобі їх не бачити. Ми їх затримаємо. А ти біжи щодуху! Біжи звідси! 

— Нікуди я не побіжу! — вигукнула Тіфані. 

З лісу лунав високий пронизливий писк, що більше скидався на скрекіт комах. 

Малолюдки зібралися в гурт. Зазвичай вони з усмішкою чекають на бій, та цього разу вони всі мали напрочуд серйозний вираз облич. 

— А щоб ту Крулеву качка копнула! Двічі! — вигукнув Пограб. 

Тіфані озирнулась. Ген за небокраєм закипала чорнота — вона згущувалася і змикалась навколо них кільцем. 

«Вихід є, — подумала вона. — Стара келда казала, що вихід завжди є. Двері всюди. Треба знайти двері. Але тут тільки сніг навколо і пара дерев…» 

Малолюдки повитягали з піхов шабелини. 

— А що це за жахи? — спитала Тіфані. 

— Та такі довгоногі цибаті істоти з гострими зубиськами і великими крилиськами. І ще очей у них сотня. Та й таке… — пояснив Дурноверхий Вулі. 

— Ая, все набагато гірше, — втрутився Пограб, пильно вдивляючись у темряву, що стрімко до них наближалася. 

— Що може бути гірше? — спитала Тіфані. 

— Схиблене нормальне, — пояснив Пограб. 

Тіфані аж здригнулась. О, так, вона ці жахіття знає. Вони не часто сняться, але вони — найстрашніші. 

Одного разу вона прокинулася і вся тремтіла від однієї лиш думки про черевики Бабуні Болячки: вони переслідували її уві сні. А ще якось за нею гналася цукерничка. Будь-що може стати нічним жахіттям. 

Чудовиська — це таке. А от скажені черевики — це вже гірше. 

— Е-е-е… Я дещо придумала, — озвалася вона. 

— І я, — сказав Пограб. — Кажи, що там у тебе! 

— Дивись, он там гайок, — вказала Тіфані. 

— Ну? — спитав Пограб. Він втупився у хмару жахіть. Вже проглядалися видива — ікла та кігті, лаписька і хвости. Дивлячись на Пограба, було ясно, що першим чудовиськам, які глянуть їм у вічі, буде непереливки. Звісно, якщо в них є очі. А далі — будь що буде. 

— А як ви битимитесь із цими жахіттями? — спитала Тіфані. 

Комашине дзижчання гучнішало. 

— Ми можемо битися з будь-ким і будь-чим, — проричав Великий Ян. — Як є голова, то чому б не гепнути її кулаком? А як нема голови, а є дупа, то чому б не дати доброго копняка? 

Тіфані вдивлялась у постаті, що наближалися. 

— Є голови. А в декого і не одна! — вигукнула вона. 

— Ну то файно є! — вигукнув Дурноверхий Вулі. 

Малолюдки переминалися з ноги на ногу, готуючись до бійки. 

— Співче, — звернувся Пограбуйко до Вільяма, — зіграй-но нам лемент. Будемо битися під звуки мишиці. 

— Ні! — вигукнула Тіфані. — Так не буде! Єдиний спосіб побороти жахіття — прокинутися! Я — ваша келда! І я наказую вам: йдемо до тих дерев! І то вже! 

— Малюсі-сі-сі-кі! — верещав Погіршай. 

Фіґлі зиркнули на дерева, а тоді — на Тіфані. 

— Вперед! — заволала Тіфані щосили, аж фіґлі затремтіли. — Зараз же! Так буде краще! 

— Відьмі не заперечиш, Пограбе, — пробурмотів Вільям. 

— Я відведу нас усіх додому! — докинула Тіфані. 

«Сподіваюся», — додала вона про себе. 

З-за дерев за ними пильно стежили маленькі круглі лиця. То були дрімки. 

— Ая, але… — Пограб глянув на Тіфані і додав нерішуче. — А із цим що робити… 

На фоні небокраю, сповненого жахіттями, виднілася маленька білувата цятка. 

Це Пчих. Він мчав щодуху. Руки ходили туди-сюди, як поршні. Куці ніжки дріботіли, аж мигтіло в очах. Щоки надималися, як повітряні кульки. 

Хмара жахів перегнала його і покотилася далі. 

Пограб вклав меч у піхви: 

— Ви чули, браття, що казала келда! — крикнув він. — Беріть її на руки і побігли! 

Фіґлі підняли Тіфані і непритомного Роланда. І помчали до гаю, що виднівся вдалині. 

Тіфані запхала руку в кишеню фартушка і дістала звідти пожмаканий згорток тютюну «Веселий Моряк». Це було щось справжнє, на чому можна зосередитися… і згадати один сон… 

Кажуть, що із самого вершечка пагорбів видно море, та одного погожого зимового дня Тіфані вдивлялася в горизонт аж до різі в очах і не побачила нічого, крім розмитої небесної блакиті вдалині. На обгортці «Веселого Моряка» море синє, з білими баранцями хвиль. «От таке має бути море», — думала собі Тіфані. 

Серед дерев вона розгледіла маленьку дрімку. Отже, вона не дуже потужна. Принаймні, Тіфані мала надію… Надія — це все, що в неї, зрештою, було… 

Дерева ближчали. І хмара жахіть теж. Лунали страхітливі звуки — хрускіт кісток, гуркіт каміння, дзижчання комах, шипіння котів… і все це невпинно наближалося… 

Розділ 12 

Веселий Моряк 

І ось вона на піску, білі хвилі б’ються об берег, а потім зникають у гальці з таким звуком, наче бабуся ссе м’ятні льодяники. 

— Трясця! Де то ми? — спитав Дурноверхий Вулі. 

— Ага, і чому ми жовті, як ті гриби?! — вигукнув Пограб. 

Тіфані глянула на фіґлів і захихотіла. Всі вони були вбрані у костюмчики а-ля Веселий Морячок — жовті дощовики і такі ж жовті водонепроникні крислаті капелюхи, що затуляли їм очі. Вони наосліп тинялись берегом і невпинно буцались один об одного. 

«Це мій сон! — подумала Тіфані. — Дрімки використовують те, що знаходять в голові… але це ж мій сон! І я теж можу ним скористатися!» 

Погіршай замовк. Він витріщався на хвилі. 

На гальці лежав човен. Нак Мак Фіґлі, чи то пак жовті грибочки, всі як один обліпили човен і силувалися видряпатися на борт. 

— Що це ви робите? — спитала Тіфані. 

— Забираємося звідси, — пояснив Пограб. — Сон файний, дякую, що нас сюди привела, але лишатися тут не можна. 

— Але тут ми в безпеці! 

— Ага, поки Крулева сюди не пролізла! — відповів Пограбуйко, а тим часом сотня фіґлів вхопилася за весло. — Не бійсі, ми знаємсі на мореплавстві! Ти ж бачила, як Не-Малий-Не-Великий-Джорджі і Бобчик-Горобчик рибалили в струмку? Ми фест тямимо в риболовецтві і навігації, не хвилюйсі. 

Вони таки справді зналися на човнах: весла позапихали у кочети і спустили човен на воду. 

— А тепер дай-но нам малого сюди, — крикнув Пограб з-за стерна. Непевно цибаючи по слизькій гальці, Тіфані ступила в холоднющу воду і подала Погіршая Пограбу. 

Погіршай тішився невимовно. 

— Малюсі-сі-сі-кі! — верещав малий, коли фіґлі всадовляли його на