Френк Херберт - Бог-Імператор Дюни

Часове випробування зайняло кілька хвилин, але Хві не ворухнулася. Лето уважно на неї глянув. Вона здавалася безчасовою — глибоко й спокійно позачасовою. Ніколи раніше він не зустрічав звичайної смертної людини, спроможної чекати перед його лицем без жодного нервування.

— Де ти народилася, Хві? — спитав він.

— На самому Іксі, Владико.

— Я маю на увазі деталі: будинок, його розміщення, твоїх батьків, людей довкола тебе, друзів і родичів, твоє навчання — усе це.

— Я ніколи не знала батьків, Владико. Мені сказали, що вони померли, коли я була ще малою.

— І ти в це повірила?

— Спершу… звичайно. Пізніше я вибудовувала фантазії. Навіть уявляла собі, що Малкі — мій батько… але… — Труснула головою.

— Тобі не подобається дядько Малкі?

— Ні, не подобається. Ох, я ним захоплююсь.

— Точнісінько, як і я, — сказав Лето. — А що ж друзі та наука?

— Мої вчителі були спеціалістами, деякі навіть бене-ґессеритками, привезеними, щоб навчати мене емоційного контролю та спостережень. Малкі казав, що мене готують до великих звершень.

— А друзі?

— Не думаю, що я мала колись справжніх друзів. Лише людей, які контактували зі мною для досягнення певних цілей моєї освіти.

— А ті великі звершення, до яких тебе готували, хтось колись розповідав тобі про них?

— Як казав Малкі, мене готували, щоб причарувати тебе, Владико.

— Скільки тобі років, Хві?

— Я не знаю свого точного віку. Думаю, мені десь близько двадцяти шести. Я ніколи не святкувала свого дня народження. Довідалася про нього випадково, коли одна з моїх учительок назвала його як виправдання своєї відсутності. Відтоді я ніколи більше не бачила тієї вчительки.

Лето глибоко схвилювала ця відповідь. Його спостереження дали йому певність, що не дійшло до тлейлаксанського втручання у цю іксіанську плоть. Вона не походила з аксолотлевих контейнерів тлейлаксу. То навіщо ж ця таємниця?

— А твій дядько Малкі знає твій вік?

— Можливо. Але я вже багато років його не бачила.

— І ніхто ніколи не казав, скільки тобі років?

— Ні.

— Як гадаєш, чому так?

— Можливо, думали, що я спитаю, якщо мені стане цікаво.

— Тобі було цікаво?

— Так.

— Чому ж вони тобі не сказали?

— Спершу я думала, що десь має бути якийсь запис. Я шукала. Нічого не було. Тоді я вирішила, що не дістану відповіді на своє питання.

— Враховуючи те, що мені розказали про тебе, Хві, ця відповідь дуже тішить. Я теж не знаю твого походження, зате можу кинути світло на місце народження.

Її очі напружено впилися в нього з цікавістю, яка була цілковито щирою.

— Ти народилася в тій машині, яку твої господарі намагаються створити для Гільдії, — сказав Лето. — Там тебе й зачали. Можливо, навіть, що Малкі — твій батько. Це неважливо. Що ти знаєш про цю машину, Хві?

— Я не повинна нічого про неї знати, Владико, але…

— Чергова нестриманість когось з учителів?

— Ні, мого дядька.

Лето вибухнув сміхом.

— Що за пройдисвіт! — сказав він. — Який чарівний пройдисвіт!

— Владико?

— Це його помста вашим господарям. Він був невдоволений, що його відкликали з мого двору. Тоді він сказав мені, що його заміна — усього лише дурість.

Хві стенула плечима.

— Мій дядько — складна людина.

— Слухай мене уважно, Хві. Дехто з твоїх співробітників тут, на Арракісі, може бути небезпечним для тебе. Я захищатиму тебе, як зможу. Ти мене розумієш?

— Думаю, що так, Владико. — Вона серйозно вдивлялася в нього.

— А тепер звістка для твоїх господарів. Мені ясно, що вони дослухались до стернового Гільдії та приєдналися до тлейлаксу, а це ставить їх під загрозу. Скажи їм, що їхні наміри цілком прозорі для мене.

— Владико, я не знала про…

— Мені ясно, як вони тебе використовують, Хві. Тому можеш їм передати, що ти будеш постійною Амбасадоркою при моєму дворі. Я не вітатиму іншого іксіанина. А якщо твої господарі проігнорують застереження, намагаючись втрутитися у мої рішення, я їх розчавлю.

Сльози з’явилися в неї в очах і потекли по щоках, однак Лето був вдячний, що вона не дала волі жодному іншому вияву почуттів, наприклад, не впала навколішки.

— Я вже їх попереджала, — промовила вона. — Справді попереджала. Казала їм, що вони мусять підкорятися вам.

Лето бачив, що це правда.

«Яке чарівне створіння ця Хві Норі», — подумав він. Вона здавалася втіленням доброти. Очевидно, мала цю рису від народження, а потім її ще й розвинули вихованням. Це було заслугою іксіанських господарів Хві, що ретельно розрахували ефект, який вона мала справити на Бога-Імператора.

Крізь юрмище предківських пам’ятей Лето бачив її як ідеалізовану черницю, ласкаву та жертовну, саму щирість. Це було її найістотнішою природою, місцем, у якому вона жила. Вона виявила, що найлегше бути правдивою та відкритою, здатною сховатися в тінь, лише б не завдавати болю іншим. Він вбачав у цій рисі найглибшу зміну, якої змогли досягти Бене Ґессерит. Справжня манера поведінки Хві зоставалася відкритою, вразливою і природно лагідною. Лето не відчував у ній найменшої схильності до розрахунку чи маніпуляцій. Вона здавалася чуйною і добропорядною, вміла слухати (ще одна риса Бене Ґессерит). У ній не було нічого відкрито спокусливого, але саме це й зробило її дуже спокусливою для Лето.

Якось за подібної нагоди він сказав одному з давніших Дунканів: «Мусиш зрозуміти про мене певну річ, яку дехто підозрює: інколи я не можу уникнути ілюзорного відчуття, що у моїй змінюваній формі живе доросле людське тіло з усіма необхідними функціями».

«Усіма, Владико?» — спитав Дункан.

«Усіма! Відчуваю свої зниклі частини. Відчуваю ноги та стопи, такі непримітні й такі реальні для мене. Чую, як працюють мої людські залози, частини з яких уже не існує. Відчуваю навіть геніталії, хоча знаю розумом, що вони зникли століття тому».

«Але ж, напевне, якщо знати…»

«Знання не придушує відчуттів. Зниклі частини досі існують у моїй пам’яті та в множинній ідентичності всіх моїх предків».

І коли Лето глянув на Хві, що стояла перед його лицем, йому зовсім не допомогло знання, що він не мав черепа, а те, що колись було його мозком, стало тепер величезною мережею нервових вузлів, розкиданих по тілі предчерва. Зовсім не допомогло. Досі відчував біль мозку там, де той мозок був колись, досі