Стівен Кінг - Якщо кров тече

облич, але вона завжди думала про нього просто як про аутсайдера, і той аутсайдер був настільки злим, наскільки це можливо. Вона ніколи не розповідала Джерому, що сталося в печері, відомій під назвою Мерісвіллська діра, хоч підозрює, що той знає: там сталися драматичні події — набагато серйозніші, ніж це потрапило в газети.

Він невпевнено дивиться на неї.

— Продовжуй, — каже вона йому. — Мені дуже ціка­во. — Це правда.

— Ну… ми зійшлися на тому, що зовнішнє зло існує, якщо ти віриш у зовнішнє добро…

— Бога, — каже Голлі.

— Так. Тоді можна вірити, що демони справді існують, а екзорцизм — це адекватна їм відсіч, і насправді існують лиховісні духи…

— Привиди, — каже Голлі.

— Точно. Не кажучи вже про прокляття, які справді працюють, про відьом, диббуків і хтозна-що іще. Але в коледжі все подібне найчастіше беруть на кпини й відкидають. Самого Бога найчастіше беруть на кпини й відкидають.

— Або саму Богиню, — уточнює вона всі варіанти.

— Ага, різниці немає — якщо Бога не існує, то роди слів стають неважливі. Це залишає нам тільки внутрішнє зло. Ідіотські вчинки. Чувака, що б’є дітей до смерті, серійних убивць, як сраний Брейді Гартсфілд, етнічні чистки, геноцид, 11 вересня, стрілянини в школах, терористичні напади, як сьогоднішній.

— Вони так це називають? — питає Голлі. — Терористичний напад, може, ІДІЛ?

— Так підозрюють, але ніхто ще не взяв на себе відповідальність.

Тепер інша його долоня пройшлася іншою щокою, шкряб-шкряб, і що це в Джеромових очах — сльози? Їй здається, що так, а якщо він заплаче, то й вона теж не зможе втриматися. Сум заразний, отакі багнисті справи.

— Але розумієш, Голлі, ось що я думаю про внутрішнє і зовнішнє зло: я думаю, що між ними нема різниці. А ти?

Вона зважує все, що знає і через що пройшла з цим юнаком, і Біллом, і Ралфом Андерсоном.

— Я теж так думаю, — каже вона.

— Я уявляю, що воно як птах, — каже Джером. — Великий птах, увесь запорошений, імлисто-сірий. Літає то тут, то там — скрізь. Він залетів у голову Брейді Гартсфілда. Залетів у голову тому чуваку, що постріляв стільки людей у Лас-Веґасі. Ерік Гарріс і Ділан Клеболд теж підхопили птаха. Гітлер. Пол Пот. Птах залітає в голову, а коли мокре діло зроблене — летить собі далі. Я хотів би впіймати того птаха. — Він зціплює кулаки, дивиться на неї — і так, це сльози. — Впіймати й скрутити його довбану шию.

Голлі обходить стіл, опускається біля нього на коліна та обіймає. Це незграбні обійми, бо він сидить у кріслі, але й такі допомагають. Дамбу прориває. Коли він говорить поруч із її щокою, вона відчуває, як шкрябається його щетина.

— Собака мертвий.

— Що? — Вона ледве розчула слова за його риданнями.

— Щасливець. Ретривер. Покидьок, який викрав його задля викупу, розпоров йому живіт і викинув у канаву. Хтось помітив його, ледь живого, і відвіз до ветлікарні в Янгстауні. Де він прожив ще, може, з пів години. Вони не змогли нічого вдіяти. Не такий уже й щасливець, га?

— Гаразд, — каже Голлі, плескаючи його по спині. У неї самої течуть сльози, та і в носі розмокло. Вона відчуває, як воно витікає назовні. Пхе. — Все гаразд, Джероме. Все добре.

— Не добре. Ти сама знаєш, що не добре. — Він відхи­ляється назад і дивиться на неї, щоки блищать, борідка зволожилася. — Розрізали гарному собаці живіт, викинули геть з вивернутими нутрощами, а знаєш, що сталося далі?

Голлі знає, але хитає головою.

— Птах полетів геть. — Він утирає очі рукавом. — Тепер він у якійсь іншій голові, пречудово почувається, і все гімно починається з початку.

4

Незадовго до десятої години Голлі відкладає книжку, яку намагається читати, і вмикає телевізор. Вона трохи дивиться на балакучі голови на CNN, але не може знести їхнього торохтіння. Їй потрібні факти. Вона перемикається на NBC, де в заставці з похмурою музикою написано: «СПЕЦІАЛЬНИЙ ВИПУСК: ТРАГЕДІЯ В ПЕНСИЛЬВАНІЇ». У нью-йоркській студії з’являєть­ся Андреа Мітчелл. Вона починає з того, що повідомляє американцям: президент твітнув про свої «думки й молитви», як він робить після кожного такого жахіття: «Пульс», Лас-Веґас, Паркленд. Це порожнє базікання продовжується оновленим підрахунком: тридцять один загиблий, сімдесят три (о Боже, як багато) поранені, сім у критичному стані. Якщо Джером не помилився, це значить, що троє критичних уже померли.

— Дві терористичні організації, «Хуситський джихад» і «Тигри визволення Таміл-Іламу», взяли відповідальність за цей вибух, — каже Мітчелл, — але джерела в Держдепартаменті повідомляють, що жодна з цих заяв не підтверджується. Вони більше схиляються до думки, що підрив міг бути нападом одинака, схожим на той, який скоїв Тімоті Маквей, коли організував потужний вибух в адміністративній будівлі імені Альфреда Марри в Оклахома-Сіті у 1995 році. Той напад забрав сто шістдесят вісім життів.

«Багато з яких діти, — думає Голлі. — Убивати дітей заради Бога, ідеології або всього зразу — жодне пекло не може бути надто гарячим для тих, хто таке робить». Вона думає про Джеромового імлисто-сірого птаха.

— Чоловік, який привіз бомбу, був сфотографований камерою нагляду на вході до будівлі, — продовжує Мітчелл. — Ми виведемо цей знімок на екран на наступні тридцять секунд. Придивіться уважно і, якщо впізнаєте когось, дзвоніть за номером на екрані. За його арешт і подальше засудження встановлено винагороду у дві­сті тисяч доларів.

На екрані з’являється знімок. Він кольоровий і чистий як сльоза. Не бездоганний, бо камера встанов­лена над дверима, а чоловік дивиться прямо, але доволі хороший. Голлі схиляється вперед. Вмикаються всі її наточені робочі навички — і вроджені, і відшліфовані працею з Біллом Годжесом. Чоловік або засмаг­лий білий (не дуже вірогідно в цю пору року, але можливо), або походить із Латинської Америки чи Близького Сходу, або в гримі. Його вік вона оцінює як середину п’ятого десятка. На ньому окуляри в золотистій оправі. Чорні вусики невеликі й рівненько підбриті. Волосся теж чорне, коротке. Вона бачить це, тому що він без кепки, яка інакше прикрила б більшу частину обличчя. «Нахабний собачий син, — думає Голлі. — Він знав, що будуть камери, знав, що будуть знімки, й начхав на це».

— Не собачий син, — каже вона, не відводячи очей. Запам’ятовуючи кожну рису. Не тому, що це її справа, а тому, що це її природа. — Сучий син — ось хто він такий.

На екрані знову Андреа Мітчелл.

— Якщо ви його впізнали, телефонуйте за номером на екрані просто зараз. А тепер ми перемкнемося на середню школу імені Макріді й передамо слово нашому репортеру. Чете, ти ще там?

Він там, стоїть у колі світла від камери. Інші яскраві прожектори освітлюють середину пораненого боку школи. Кожна вивернута цеглина відкидає власну різку тінь. Ревуть генератори. Тут і там метушаться люди у формі, щось вигукують і говорять у мікрофони. Голлі бачить на деяких куртках букви «ФБР», інші належать Бюро вогнепальної зброї та вибухівки. Працює команда в білих захисних комбінезонах. Тріпотить жовта стрічка, що обмежує місце злочину. Усе схоже на контрольований хаос. Принаймні Голлі сподівається, що контрольований. Хтось мусить усім керувати — можливо,