Террі Пратчетт - Крадій часу, Террі Пратчетт

— Ми роками намагалися зрозуміти, що діється з єті, — сказав Лу-Тзе. — Їхні петлі капостили Мандалі, аж поки абат розібрався, в чому справа. Вони тричі вимирали.

— Тричі, кажете? — засумнівався Лобсанґ. — Чи не забагато для вимирання? Тобто, більшість видів істот можуть вимерти лише одного разу, чи ж не так?

Єті вже заходив у сосновий ліс, з високими старезними деревами.

— Це буде гарна місцина, — сказав Лу-Тзе. — Опустіть нас на землю, сер.

— І ми відрубаємо вам голову, — ледь чутно пробурмотів Лобсанґ. — Що я таке говорю? Я не збираюся нікому рубати голову!

— Ти ж сам чув, що це його не турбує, — мовив Лу-Тзе, поки їх обережно ставили на землю.

— Не в тому річ! — палко заперечив Лобсанґ.

— Це ж його голова, — зазначив Лу-Тзе.

— Але я не погоджуюся!

— Ну, й добре, в такому разі, — сказав Лу-Тзе, — хіба ж не написано «Якщо хочете зробити щось належно, робіть це самі»?

— Та-ак, вла-асне, — підтримав його єті.

Лу-Тзе забрав у Лобсанґа меч. Тримав його обережно, як той, хто не звик уживати зброю. Єті слухняно опустився на коліна.

— Зробили собі оновлення?

— Та-ак.

— Я не можу повірити, що ви справді це робите! — вигукнув Лобсанґ.

— Цікаво, — зронив Лу-Тзе. — Місіс Космополита каже: «Побачити означає повірити», а Великий Колин, як не дивно, теж сказав подібне: «Я бачив і повірив»!

Він змахнув мечем і відрубав єті голову.

Цок 

Здалося, ніби хтось розрізав навпіл качан капусти, а тоді голова закотилася в кошик під вигуки «Гарна робота!» й оплески юрби.

Містечко Квірм було ошатним, тихим і законослухняним, а міська рада підтримувала в ньому цей порядок завдяки кримінальному кодексу, що поєднував політику максимального стримування з мінімальними можливостями рецидиву.

— ҐРИППЕР «М’ЯСНИК» СМАРТЦ?

Покійний Ґриппер потер собі шию.

— Я вимагаю повторного суду! — заявив він.

— МАБУТЬ, ЦЕ НЕ ВІДПОВІДНИЙ ЧАС, — сказав Смерть.

— Це не могло бути вбивством, тому що… — душа Ґриппера Смартца понишпорила у своїх потойбічних кишенях, знайшла там примарний аркуш паперу, розгорнула його і мовила голосом тих, кому дуже важко дається озвучити написане слово: — …тому що ба-ланс мого мозку було пор… пор-рушено.

— СПРАВДІ, — сказав Смерть. Він дотримувався думки, що завжди краще дати можливість щойно померлим виговоритися.

— Так, бо я дуже-предуже хотів його вбити, правда? А ви ж не скажете мені, що це нормальний стан, правда? Крім того, він був ґномом, тому це не можна вважати людиновбивством.

— Я ТАК РОЗУМІЮ, ЩО ЦЕ ВЖЕ БУВ СЬОМИЙ УБИТИЙ ВАМИ ҐНОМ, — сказав Смерть.

— Я дуже схильний до пор-рушень балансу, — озвався Ґриппер. — Насправді, це я тут жертва. Я просто потребував хоч трохи розуміння, щоб хтось бодай на п’ять хвилин прислухався до моїх міркувань.

— І ЯКІ Ж ЦЕ МІРКУВАННЯ?

— На мою думку, всім цим ґномикам треба дати достобіса доброго прочухана. А ви Смерть, правильно?

— АБСОЛЮТНО.

— Я ваш великий прихильник! Завжди хотів зустрітися з вами, знаєте? Навіть витатуював вас на руці, ось дивіться. Сам це зробив.

Недоумкуватий Ґриппер озирнувся, почувши цокіт копит. Молода жінка в чорному, цілком непомічена юрбою, що оточила стійки з харчами, сувенірні ятки і гільйотину, вела до них великого білого жеребця.

— У вас тут навіть є валет-паркінґ! — вигукнув Ґриппер. — Оце, я розумію, шик! — і з цими словами він розтанув у повітрі.

— ЯКА ДИВНА ОСОБА, — зронив Смерть. — АГА, СЮЗЕН. ДЯКУЮ, ЩО ЗАВІТАЛА. МЕТА НАШОГО ПОШУКУ ВСЕ БЛИЖЧЕ.

— Нашого пошуку?

— ТВОГО ПОШУКУ, ФАКТИЧНО.

— То він тепер тільки мій?

— Я МАЮ ЩЕ ДЕЯКІ СПРАВИ.

— Важливіші за кінець світу?

— ЦЕ Й Є КІНЕЦЬ СВІТУ. ЗГІДНО З ПРАВИЛАМИ, ВЕРШНИКИ МАЮТЬ ВИРУШИТИ В ПУТЬ.

— Оця стара легенда? Але ж ти не мусиш цього робити!

— ЦЕ ОДНЕ З МОЇХ ПРИЗНАЧЕНЬ. Я МУШУ ДОТРИМУВАТИСЯ ПРАВИЛ.

— Чому? Вони ж порушують правила!

— ВИКРИВЛЮЮТЬ ЇХ. ЗНАЙШЛИ ЛАЗІВКУ. МОЄЇ УЯВИ ДЛЯ ЦЬОГО БРАКУЄ.

Це все нагадувало Джейсона і Битву за Канцелярську Шафу, подумала Сюзен. Дуже швидко з’ясовуєш, що семирічна дитина просто не розуміє такої заборони, як «Ніхто не повинен відчиняти дверці Канцелярської Шафи». Мусиш поміркувати й перефразувати це конкретніше, на кшталт «Ніхто, Джейсоне, за будь-яких обставин, навіть, якщо здалося, ніби хтось кличе на допомогу, ніхто… ти уважно слухаєш, Джейсоне?… не повинен відчиняти дверцята Канцелярської Шафи чи ненароком падати на ручку дверцят так, щоб вони прочинилися, чи погрожувати вкрасти плюшевого ведмедика Річенди, якщо вона не відчинить дверці Канцелярської Шафи, чи стояти неподалік, коли раптом невідомо звідки подує загадковий вітер з такою силою, що дверцята відчиняться самі, чесно, таке справді траплялося, чи будь-яким іншим чином відчинить, змусить відчинитися, попросить когось іншого їх відчинити, почне стрибати на розхитаній мостині, щоб відчинити їх чи будь-яким іншим способом намагатиметься проникнути до Канцелярської Шафи, Джейсоне!».

— Лазівку, — повторила Сюзен.

— ТАК.

— Ну, а чому б тобі також її не знайти?

— Я ПОХМУРИЙ ЖНЕЦЬ. НЕ ДУМАЮ, ЩО ЛЮДИ ВОЛІЛИ Б, ЩОБ Я СТАВ… КРЕАТИВНИЙ. ВОНИ ВОЛІЛИ Б, ЩОБ Я ВИКОНУВАВ ЗГІДНО З НЕПИСАНОЮ ТРАДИЦІЄЮ ПРИЗНАЧЕНЕ МЕНІ В ЦЕЙ ЧАС ЗАВДАННЯ.

— Тобто, просто… вирушити в путь?

— ТАК.

— І куди саме?

— ГАДАЮ, ЩО СКРІЗЬ. А ТОБІ, ТИМ ЧАСОМ, БУДЕ ПОТРІБНЕ ОСЬ ЦЕ.

Смерть подав їй життєлічильник.

Це був один із тих особливих лічильників, трішечки більших, ніж нормальні. Вона неохоче взяла його. Він нагадував пісковий годинник, але всі ці малесенькі лискучі піщинки, що сипалися крізь вузеньку шийку, були секундами.

— Ти знаєш, що я не люблю виконувати… справи, пов’язані з твоєю косою, — сказала вона. — Це не… ой, та це таке тяжке!

— ВІН ІСТОРИЧНИЙ ЧЕРНЕЦЬ, ЛУ-ТЗЕ. ЙОМУ ВІСІМСОТ РОКІВ, І Я ДОВІДАВСЯ, ЩО В НЬОГО Є УЧЕНЬ. АЛЕ Я НЕ МОЖУ ЙОГО ВІДЧУТИ, НЕ МОЖУ ПОБАЧИТИ. ВІН САМЕ ТОЙ. ХРОПУНЕЦЬ ДОСТАВИТЬ ТЕБЕ ДО ЧЕНЦЯ, А ТИ ЗНАЙДЕШ ХЛОПЦЯ.

— І тоді що?

— ПРИПУСКАЮ, ЩО ЙОМУ БУДЕ НЕОБХІДНА ДОПОМОГА. КОЛИ ЙОГО ЗНАЙДЕШ, ВІДПУСТИ ХРОПУНЦЯ. ВІН БУДЕ ПОТРІБЕН МЕНІ.

Сюзен поворушила губами, коли її думка зіштовхнулася зі спогадом.

— Вирушити в путь? — вимовила вона. — Ти справді говориш про Апокаліпсис? І ти це серйозно? Ніхто вже не вірить у такі речі!

— Я ВІРЮ.

Сюзен аж роззявила рота.

— Ти справді збираєшся це зробити? Знаючи все, що ти знаєш?

Смерть легенько поплескав Хропунця по морді.

— ТАК, — підтвердив він.

Сюзен скоса зиркнула на дідуся.

— Чекай-но, це якийсь жарт абощо?.. Ти щось запланував і не хочеш нічого мені сказати, так? Ти ж не збираєшся просто дочекатися кінця світу, щоб відсвяткувати його?

— МИ ВИРУШИМО В ПУТЬ.

— Ні!

— ТИ НЕ МОЖЕШ НАКАЗАТИ РІЧКАМ НЕ ТЕКТИ. НЕ МОЖЕШ НАКАЗАТИ СОНЦЮ НЕ СВІТИТИ. І ТИ НЕ МОЖЕШ НАКАЗУВАТИ МЕНІ, ЩО Я МАЮ ЧИ НЕ МАЮ РОБИТИ.

— Але ж це таке… — вираз обличчя Сюзен змінився, і Смерть здригнувся. — Я думала, тобі не все одно!

— ЦЕ ТЕЖ ВІЗЬМИ.

Сюзен неохоче взяла від дідуся трохи менший життєлічильник.

— МОЖЛИВО, ВОНА ПОГОВОРИТЬ ІЗ ТОБОЮ.

— І хто ж це така?

— ПОВИТУХА, — сказав Смерть. — А ТЕПЕР…