Лариса Підгірна - Полювання на чорного дика

Євген Коновалець. — Якби не англійською балакала, від українки й не відрізнив би… Кохаєш її?

— Кохаю, — відповів Марко просто, — дуже кохаю, пане полковнику. Ліза — жінка по мені.

— Що ж, вона української не навчилася?

— Українською ми з нею розмовляємо наодинці, — пояснив Марко. — При вас вона, певно, соромитись буде. Ліза українською добре читає, усе розуміє, тільки з вимовою складнощі. Іноді щось як скаже — регочемо.

— Оце найголовніше. Що любиш її, — зітхнув Коновалець. — Дитинку тобі народила. Другої не чекаєте?

— Ви як наша тітка Меггі, пане полковнику, — гмикнув Марко, — теж щоразу допитується, чому Ліза живота ще не носить… Як Бог дасть. Іноді як подумаю… А ну як зі мною щось трапиться… Куди ж другу дитину!

— Е-е-е, смерть за кожним прийде, тільки не за всіма в один день, — проказав Коновалець. — Кожному свій час призначено, і про нього тільки Богу відомо. Ти, Марку, про таке не думай! Тішся кожною хвилиною життя, поки його Господь тобі дає. Тішся дружиною і діточками, яких Бог тобі посилає. Важко нам відвоювати Україну нашу у клятих москалів, але коли повернемо її, заживемо тоді на своїй землі, зі своїми піснями і родинами.

— Коли ж ми її відвоюємо, пане полковнику, коли… — проказав Швед якось безрадісно. — На початках я у те вірив, думав, не надовго ми по світах. А тепер не знаю…

— Колись… Колись то все одно станеться, — хитнув головою Коновалець. — Я мав надію за свого життя то побачити, але що далі, то ясніше бачу — не нам, а може нашим онукам та Україна дістанеться. Та проте все одно мусимо боротися за неї…

— У Стамбулі, у Варшаві, — стенув плечима Марко, — все було інакше, було зрозуміліше, пане полковнику; була надія, впевненість, що якось то все перепремо, переборемо. Було стільки можливостей… А зараз…

— А зараз кожен мусить робити свій вибір сам. Залишитися українцем чи стати манкуртом. Час такий настав, що вибір кожен із нас мусить зробити. Ось, передали мені нещодавно… — гмикнув Коновалець гірко. — Почитай, Марку… Ось так наші вкраїнські люди стають запроданцями своєї землі. Та що там землі… власної гідності і честі…

Швед поволі розгорнув зібгані втроє аркуші. Їх було два. На обох — віршовані рядки. Перший аркуш був позначений «№ 1». На іншому синій хімічний олівець трохи розплився, але «№ 2» угорі та надпис від руки «сволота більшовицька!» усе ж можна було прочитати. Нижче йшов друкований текст.

Бій одлунав. І червоні знамена

Затріпотіли на станції знов.

І до юрби полонених

Сам комісар підійшов.

Аж до кісток пропікає очима.

Хлопці стоять перед ним, як мерці.

П'яно хитається смерть перед ними,

Холодно блима наган у руці.

«Є гайдамаки між вами, я знаю,

Кожного кулі чекає печать!»

Стиснуто зуби в останнім чеканні —

Всі полонені мовчать.

«Всі ви такі ж, як і я, чорнобриві —

Шкода розстрілювать всіх.

Гляньте навколо — і сонце, і ниви…»

Відповідь — сміх.

«Ну так пощади не буде нікому!

Вас не згадає замучений край!»

Вийшов один і сказав комісару:

«Я — гайдамака. Стріляй!»

— Червоні знамена… Затріпотіли на станції знов… — Марко потер лоба, замислився на якусь мить. — Затріпотіли… — повторив він пошепки. — Пане полковнику, десь я ці рядки чув… Колись давно, але де… не можу зараз пригадати… Такі знайомі рими…

Коновалець усміхнувся.

— Читай, що на другому аркуші написано…

Марко взяв у руки другий аркуш, отой, на якому хімічним олівцем було виведено: «№ 2. сволота більшовицька!»

Бій відгримів. Жовто-сині знамена

Затріпотіли на станції знов.

І до юрби полонених

Сам курінний підійшов.

«Є комсомольці між вами, я знаю!

Кожного кулі чекає печать!»

Стиснуто губи в останнім чеканні

Всі полонені мовчать.

«Всі ж ви такі, як і я, чорноброві,

Жалко розстрілювать всіх,

Гляньте навколо: і сонце, і ниви!»

Відповідь — сміх.

«Ну, так пощади не буде нікому!

Вас не згадає замучений край!»

Вийшов один і сказав курінному:

«Я — комсомолець. Стріляй!»

Нижче стояв підпис:

В. Сосюра

Марко підвів погляд на Коновальця. Наче блискавка стьобнула його по мозку.

— В. Сосюра… В. Сосюра… Господи, та знав я одного В. Сосюру… Здається, його навіть якраз Володимиром звали. Ще колись, у 1919-му… У Кам’янці. Стояв такий хлопець на чатах у передпокої кабінету Петлюри… Ну, як стояв… Мав би стояти… А сам пописував вірші та пробирався до сусіднього саду, запірки та грушки обривав… Точно… козак із сотні Зубка-Мокієвського! Володимир Сосюра! Його тоді ще ад’ютант Симона Васильовича на гарячому зловив! Він якраз оці рядки про червоні знамена… що у першому варіанті… Гм… Володимир Сосюра, гайдамака… Я ж із ним іще зустрітися мав, побалакати… У нього рими ніяк не сходилися… — сумно усміхнувся Марко тим давнім, вицвілим, та все одно якимось болісним спогадам. — Та мені тоді не до рим було. А далі до Стамбула подався і більше я того Володимира Сосюру, гайдамаку, не бачив ніколи… Чи живий він, чи ні…

— Живий, — насмішкувато гмикнув Коновалець знову, — тільки тепер він не гайдамака і не українець, а совєцький поет… гражданін і товаріщ. Тож і жовто-сині знамена довелося на червоні замінити, як і комісара — на курінного…

— Он воно що, — хитнув Марко головою, — тепер зрозуміло. Що ж тут скажеш… Вони і не таких ламають, — проказав тихо. — Для них то велике досягнення — показати совєцькому народу, як колишній петлюрівець розкаявся у своїх гріхах і став совєцкім гражданіном. Та чи мені його тут, із Лондона, картати? — додав він за мить. — Знаєте, пане полковнику, я от думаю… Не всі здатні, як наш Всеволод Змієнко, зносити оті душевні муки й страждання, не всі годні, як Євген Остапенко, витримати більшовицькі тортури, не скрививши душею і совістю… Для мене то приклад. Я в Москві, коли побачив понівечене обличчя Євгена… Він, знаєте, який жартівник, красень який був! Дівчата непритомніли від одного його погляду! Як вони його, одеські червоні комісари, мордували… Часом думаю: чи витримав би я, опинившись на його місці? Краще одразу смерть. Немає більше того Євгена, якого я знав. Похмура тінь зосталася. Але якби не він, моя місія у Москві навряд чи вдалася б…

— Хай Господь його береже у тому ворожому лігві. Ото