Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід

Дивовижно, але Батько Війни доволі лагідно поставився до переможених. Дозволив їм зберегти фургони, дозволив залишити частину табунів, дозволив навіть мандрувати Степами. Лише забрав дев’ять із кожних десяти штук скотини й вісім із десяти випещених коней. А ще наказав платити данину тим, що верданно вміли робити найкраще за все. Кінською збруєю. Бо ж для народу вершників добрі сідла й упряж були на вагу золота. Здавалося, що Фургонники втратили по війні менше, ніж більшість інших племен: вони надалі мали власні землі, фургони та частину табунів. Але більшість з їхніх коханих коней, які ніколи не знали на своїй спині сідла, тепер служили іншим панам. І це було раною, що ятрила їхні серця.

Кочівники досягнули війною з Фургонниками всього, чого хотіли. Захопили тисячі голів худоби й коней, а ще забезпечили собі безперервне постачання найкращого кінського обладунку на світі. А кінна армія, що готувалася до атаки на Меекхан, потребувала його в необмеженій кількості. Через кілька років після нападу на Літеранську височину величезні се-кохландійські армії ринули на захід, на Імперію, яка цього не очікувала.

Чотирма роками пізніше, після великої битви за Меекхан, Батько Війни втратив шістдесят тисяч войовників. Цей час знадобився меекханцям, щоби створити, озброїти й вишколити кінну армію, яка майже дорівнювала армії кочівників, а перевагу над ними мала в підтримці вмілої, мужньої та затятої піхоти. Напад на Імперію закінчився для се-кохландійців поразкою, якої вони не знали вже довгі роки, і призвів до вибуху повстання Фургонників.

Повстання було криваво й безжально придушене, бо знову виявилося, що під час битви колісниці не можуть зрівнятися з кіннотою, але верданно й надалі не бажали відмовлятися від своєї традиції. Та цього разу й мови не було про лагідне ставлення до повстанців. Кожне із захоплених міст-таборів безжально грабували, мешканців вирізали або гнали в неволю, на південний схід. Нарешті, коли поразка стала очевидною, гігантські каравани рушили в свою останню мандрівку на південний захід, аби, оминувши Олекади, шукати прихистку на території Імперії. Верданно й досі мають пісні та легенди про ту мандрівку, яку назвали Кривавим Маршем. Про каравани, що рухалися степом і були розтягнені в багатомильні колони шириною в двадцять фургонів, та про кочівників, які безперервно їх атакували. Про стріли, що свистіли в повітрі, про пожежі в травах, що були розведені, аби поглинути бунтівників, про битви чаклунів, під час яких повітря змушувало кипіти кров у жилах і випалювало очі в черепах.

Якби се-кохландійці мали таку ж армію, яка підкорювала землі верданно, то вдарили би нею на захід — то до прикордонної річки не дістався б жоден із караванів. Але цвіт армії кочівників тлів у землі далекого краю, й лише тому після мандрівки, що тривала двадцять п’ять днів, перша з великих колон дісталася Імперії. І тоді дві тисячі фургонів зупинилися біля широкого броду, бо на іншому його боці стояло тридцять тисяч меекханських солдатів.

Імперія не знала, що робити з цими людьми: чи зупинити їх на кордоні, чи взяти до себе. У першому випадку досить було почекати, поки кочівники закінчать історію, мало чим ризикуючи; кров утікачів тоді не заплямувала б землю Імперії. У другому випадку десятки — а може, й сотні тисяч — біженців осіли б на Сході, додаючи свої закони та звичаї до законів та звичаїв народів, які вже тут мешкали. А ситуація на цих теренах і без того залишалася напруженою.

Бо Схід був дивний. Дивний на тлі інших провінцій. Дикий, викривлений та варварський. У центральних провінціях, що лежали навколо Кременевих гір, на Півночі чи на Півдні, який був колискою Імперії, вже багато років як усе вляглося, а тому стало цивілізованим і спокійним. Нудним. Щоправда, десь там, у високих горах Великого хребта, досі тривали якісь битви й сутички. Час від часу кривавив і Південь, але це не було проблемою. Звичайна прикордонна шарпанина. Зате Схід нагадував діжку, в якій намішано сотню різних фарб, і раз у раз доливаються нові й нові кольори.

Так відбувалося, бо на відміну від Півночі, замкненої стіною гір, чи Півдня, обмеженого пустелями, Схід залишався відкритим. Роками крізь кордони туди-назад проходили різні племена й народи, приваблені достатком і безпекою, що їх обіцяли землі Імперії. Бо ця річка, умовно визначена кордоном, з тим самим успіхом могла текти в п’ятдесяти милях східніше чи західніше.

Храм Лааль Сіроволосої, колишній володар цих земель, визнавав такий стан речей. Ба більше, прикордонні народи сповідували культ Володарки Степів. Тож Імперія мала погодитися з фактом, що частина східних провінцій залишається меекханською лише за назвою.

Звичаї, вірування, мови й традиції тутешніх народів ткали різнокольоровий килим, який приваблював різноманітних купців, відчайдухів і ризикових людей. На Сході можна було за кілька місяців дістати казкового багатства, а за кілька годин програти його в кості. Можна було з вітром за спиною та шаблею в руці шаліти Степами чи, заклавши власну майстерню, працьовито збільшувати статки; хоча і в цьому разі треба було вміти сидіти в сідлі й стріляти з лука, щоб ті, хто обрав легший шлях до грошей чи мотузки, не пограбували тебе до останньої монети.

Із центральних провінцій сюди з’їжджалися молоді шляхтичі, спраглі до пригод і волі; селяни, які шукали щастя й шматочка власної землі; ремісники, які не могли дочекатися прийняття в цех; незадоволені гільдійською ієрархією чародії; колишні солдати, які мали тільки меч і власну кров для найму; поети; музики й вільні душі всілякої масті. Так само зі сходу тягнулися різноманітні племена, які давно звикли, що річка — це добрий водопій, а не місце, де треба платити мито: вегренґи, геариси, кемланери, минґони та інші. Інколи навіть доходило до сутичок і різанини, а часом хтось у когось крав табун. Та не завжди нападниками були кочівники. Але здебільшого тут торгували, обмінювалися новинами й зупинялися, щоб перепочити під час мандрів Степами.

Усе змінилося, коли на східний краєчок Великих Степів прибули племена, що звали себе се-кохландійцями. Двадцять років вони підкорювали місцеві народи, силою забираючи їх до свого царства за цілковитої байдужості Імперії. А потім вдарили на Північ, по верданно. А після цього — і по Меекхану.

Та війна ще більше змінила обличчя Сходу. Більшість місцевих племен, що мешкали по обидва боки прикордонної річки, зберегли лояльність Імперії. Принаймні не підтримали нападників. Лише кілька груп охоче долучилися до се-кохландійської кінної армії, грабуючи, вбиваючи та показуючи шлях углиб Меекхану. Після поразки Батька Війни та повернення до старого кордону меекханці повелися