Мілан Кундера - Жарт

Задля квіту чи задля плоду?

Староста відказав:

Усі ж бо ми знаємо, квіт розцвітає,

красою й барвою грає і нас тішить.

Та квітка блякне і родить плід.

Тож не задля квіту, а задля плоду хоче він її взяти,

бо з плоду зиск буває.

Вони ще трохи обмінялися репліками, аж старий заявив: «Якщо так, то приведіть молоду, нехай скаже вона, згодна чи ні». І подався до сусідньої кімнати, звідки випровадив за руку якусь жінку. Вона була кощава, довготелеса, худа, мов скіпка, лице запнуте хусткою. «Ось вона, твоя наречена!»

Але староста покрутив головою, а ми всі невдоволено загули, висловлюючи незгоду. Трохи посперечавшись, старий урешті відпровадив ту бабу назад. І тільки тоді привів Власту. Вона була в чорних чобітках, червоному фартушку і в яскравій кофтинці. На голові мала віночок. Вона видалася мені такою гарною. Старий узяв її руку і вклав у мою долоню. Потім обернувся до матері нареченої й вигукнув плаксиво: «Ой, матінко!».

Почувши те, моя наречена висмикнула руку з моєї долоні, впала навколішки перед матір’ю і схилила голову. Старий провадив:

Матінко моя люба, вибачте мені, якщо я вас чимось скривдила!

Матінко моя кохана, вибачте мені, якщо я чимось вас скривдила!

Ми були там тільки сліпими виконавцями віковічного тексту. А текст був прегарний, чарівливий, і все це було правда. Потім заграла музика й ми подалися до міста. Цивільний шлюб відбувся у міськраді, теж під музику. А потім був обід. Пополудні всі танцювали.

Увечері дружки зняли з Власти розмариновий віночок і урочисто вручили його мені. Розпущене волосся заплели у косу і склали її на голові, потім наділи їй чепчик. Той обряд символізував прощання з дівоцтвом. Звісно, Власта давно вже не була дівчиною. І не мала права на символічний вінок. Але для мене це було неважливо. У вищому, набагато важливішому сенсі вона саме зараз утратила цноту, тієї миті, коли її подруги вручили мені вінок.

Господи, чому спогад про той віночок зворушує мене дужче, ніж наші перші обійми, ніж справжня Властина кров? Не знаю чому, але зворушує. Жінки співали, і в їхніх співах той віночок пливе за водою і хвилі розплітають на нім червоні стрічки. Я мало не заплакав. Я був напідпитку. Бачив той вінок, як він лине за водою, потічок несе його в річечку, річечка — у річку, річка — у Дунай, Дунай — у море. А я дивився, як той дівочий віночок безповоротно пропадає вдалині. Атож, безповоротно. Усі головні життєві ситуації відбуваються один раз і безповоротно. Щоб людина залишалася людиною, їй потрібно цілковито усвідомити цю безповоротність. Не шахрувати. Не вдавати, ніби вона нічого не розуміє. Новітня людина шахрує. Намагається ухилитися від усіх великих моментів, що є безповоротні, і без клопоту пройти від життя до смерті. Проста людина порядніша. Вона співає, опускаючись на самісіньке дно кожної важливої ситуації. Коли на рушничку, якого я поклав під Власту, з’явилася кров, мені й на думку не спало, що я зустрівся з великою безповоротністю. Проте тієї миті, коли тривало весілля й лунали весільні пісні, вже настала безповоротність. Жінки співали на прощання: «Зачекай, зачекай, любий мій, нехай матінці я вклонюся. Зачекай, зачекай, коника притримай, плаче сестронька моя, тяжко їй… Прощавайте, прощавайте, подруженьки мої, я кидаю вас назавжди, покидаю вас навік…».

Потім запала ніч, і весільні гості провели нас до мого дому.

Я відчинив двері. Уже на порозі Власта востаннє обернулася до своїх друзів, що стояли коло хати. І тоді один із них заспівав:

На порозі стояла,

Наче ружа сіяла,

Руже моя, красен цвіт.

Як до хати ввійшла,

Вся краса з неї спливла,

Руже моя, красен цвіт.

Потім двері за нами зачинилися. Ми лишилися самі. Власті було двадцять років, мені трохи більше. Та я думав собі, що вона переступила допіру цей поріг і від цієї магічної хвилі чар почне спадати з неї, мов листя з дерева. Я вже бачив у ній те осіннє опадання. Опадання, що допіру настало. Думав, що вона була тільки квітом і від цієї миті в ній уже присутній майбутній плід. Відчував я все це у невблаганному порядку, з яким я зіллявся і з яким погодився. Думав про Владимира, якого ще не знав і якого навіть угадати не міг. І все ж таки я думав про нього і крізь нього бачив удалині його нащадків. Потім ми з Властою вклалися до ліжка, і мені здалося, ніби нас узяла в свої ніжні обійми вся мудрість людського роду.

8

Що утнув мені Людвік у день мого весілля? Та, сказати б, нічого. Чужий був якийсь, губи наче змерзли. Коли пополудні почалися танці, хлопці запропонували йому взяти кларнет.

Хотіли, щоб він пограв із ними. Він відмовився. Трохи згодом утік. На щастя, я був напідпитку, то не звернув уваги. Проте наступного дня зазначив собі, що його зникнення було наче темна плямка на тій днині. Алкоголь, що розпливався в мені, збільшив її до чималеньких розмірів. А Власта — ще дужче, ніж алкоголь. Вона ніколи не любила Людвіка.

Коли я сказав, що він буде моїм свідком, вона, здається, була не в захваті. Аж настільки, що наступного дня нагадала мені, як він ото поводився. Завжди такий невдоволений, наче всі набридли! І пихатий.

Того ж таки вечора Людвік завітав до нас у гості. Приніс подаруночок для Власти і перепросив. Сказав, що вчора було йому невесело. Розповів про те, що його спіткало. Витурили його з партії і з навчання. І тепер хтозна, що з ним станеться.

Я вухам своїм не вірив і не знав, що і сказати. Втім, Людвік і не хотів, щоб його жаліли, то звернув розмову на інше. Через два тижні наш ансамбль мав вирушати на тривалі гастролі за кордон. Ми, провінціали, аж не тямилися від радощів. Людвік почав розпитувати мене про ту мандрівку. Я відразу згадав, що він змалку мріяв податися за кордон, а тепер уже ніколи не зможе зробити цього. Людей, які політично скомпрометували себе, за кордон ніхто не випускав. Я добре розумів, що моє і його становище тепер значно відрізняються. Отож я не міг з радістю говорити