Володимир Кузнєцов - Закоłот. Невимовні культи

може, не має бути, — мотнула головою Брідж. — Моя Батьківщина — Благословенний край Каппадокія. Я не можу… скверна…

— Немає жодної скверни. В дарах кожного з богів рівною мірою поєднані благословення та прокляття. Хтось мав стати провідником — і ним стала ти. Хто ми такі, щоб намагатися пояснити вибір Потойбічних богів? Ґаґантоа звеличив людство та подарував йому перемогу над дітьми Н’ярлатотепа, що колись ув’язнили його. Але його сила також не безмежна й має свою ціну. Поглянь, чого ви досягли, де опинилися. Хіба про таке ви мріяли, вирушаючи до інших планет? Про війну, яка триватиме вічність? Про суворість та аскетизм для всіх і приховане сибаритство та гедонізм для обраних? Навіщо вам знадобилися Місяць вкупі з Марсом, коли Земля годувала б вас, навіть коли вас стало втричі більше? І яке майбутнє ви подарували нашим пращурам, засновуючи підземне місто Дерінкує? Якби не мі-го, ми б вимерли, виродилися в нежиттєздатних калік і згинули без сліду. Таку долю ви, люди, готували нам? А тепер вдаєте, що «звільнили» нас?

— А ви хіба не люди? — спитала Бріджит.

— Люди? — пирхнула Іва. — А ти бодай раз бачила напівкровку? Дитину терранина і марсіанки? Щоб виносити таке дитя, мені знадобилося шість з дев’яти місяців провести прикутою до лікарняного ліжка, під’єднаній до купи підживлювачів, стимуляторів та нейтралізаторів. І молитися потойбічним, щоб пологи мене не вбили! І щоб дитина, яка народиться від мене, не була виродком, непристосованим для нормального життя на жодній з планет. В утробі терранки марсіанське сім’я взагалі гине — дитину просто чавить надмірним тиском ще до того, як вона встигає сформуватися до бластули.

Вона взяла обличчя Бріджит у свої долоні. Та спробувала випручатися — марно.

— Ба більше, — вела далі Боген. — Ми різні, бо віруємо в різних богів. Навіть ті з нас, хто не визнає цього, хто бажає залишатися сліпим. Ти колись чула про сліпобачення? Це ментальна хвороба, коли очі відмовляють, але мозок не приймає цього. І хворий вірить, щиро вірить, що він насправді бачить. Так і вони — бачать картинки, створені власною уявою. Але вони жодним чином не стосуються реальності.

— Якби не сі ремінці, я б тобі теж показала кілька картинок, любистку, — просичала Брідж. Черговою різкою переміною слабкість та апатія покинули її, поступившись місцем люті. Власне безсилля, підсилене знущаннями культистки, розбуркало жінку.

— Та годі, годі тобі, — похитала головою Іва. — Не гнівайся, моя полоняночко… Скоро все скінчиться.

— Навіщо я тобі… — Брідж знову рвонулася, перетиснувши собі горлянку так, що зайшлася болючим кашлем.

— Я не казала, що ти мені потрібна. Мені чи будь-кому іншому. Ти — лише посудина, як і всі інші.

— Брешеш! Я знаю, чого тобі треба. Тобі кортить дістати те, що в мене в голові. Полум’я і циндра, що я їх бачила ще до того, як усе розпочалося! Се ти провокувала мене на втечу, напала на інспекторів, аби тільки захопити мене…

— Ні. Ти сама виплеснула все це. Це ти вбила інспекторів, а до того — живцем спалила Вукміра…

— Ти брешеш! Брешеш!

— Ні. Я б і не втручалася, якби не помітила на тобі печатки Катуджі. Але я помилилася. Я очікувала свідомого спільника, а не сліпої маріонетки. Твоя справжня вартість значно менша, ніж я собі намріяла… Шкода, полоняночко, — вона схилилася нижче. — Я теж тебе хотіла.

Вона розпрямилася й відступила, Брідж більше не могла її бачити. Заклацали кроки, відгукнувся на її дотик інтерфейс невидимої для Брідж машини. І, наче відгукнувшись на цю команду, розімкнулися ремні, що тримали полонянок.

Кассандра застогнала, повертаючись до тями.

— Гаразд, — почувся голос Боген. — Час із цим закінчувати.

Бріджит обережно підвела голову. Іва стояла спиною до неї, уважно викреслюючи асиметричні знаки на сенсорі терміналу. Бріджит упізнала їх — навіть напівзакриті спиною Боген. Достатньо грубі й водночас достатньо потужні. Масова технологія не передбачає унікальності, але частіш за все буває складнішою та витонченішою за штучну роботу, авжеж. Тому стародавні символи завжди легко впізнати — вони завжди унікальні. І завжди примітивні, бо зазвичай відтворює їх нездара. Божевільний нездара.

Кассандра знову застогнала. Потім заворушилася.

— Тихіше, тихіше… — проворкотіла Іва, обертаючись…

І Бріджит, раптово усвідомивши, що все вирішується саме зараз, підхопилася й стрибнула на Іву. Штучна гравітація не сприяє стрімким ривкам. Іва помітила О’Шоннесі, встигла розвернутися… але не ухилитися. Вони вчепилися одна в одну, пальці зімкнулися на шиях. З хрипінням Іва повалилася спиною на термінал, не втримавши рівноваги. Підошви тримали її на палубі, але тонке, сухорляве тіло хилиталося, наче бадилина. Брідж притиснула її до сенсора, щосили натискаючи передпліччям на горло супротивниці. Боген хрипіла, намагаючись великими пальцями зламати Бріджит гортань, але та відчайдушно мотала головою, не дозволяючи вхопитися як слід. Та раптом пальці Іви розтиснулися, руки безсило впали, спротив майже припинився. Губи Бріджит розтягнулися в переможній посмішці…

Наступної секунди пролунав постріл.

XVII

«…чотири сектори втрачено повністю. Дані щодо екіпажу недостовірні. Немає можливості визначити точну кількість заколотників і тих, хто до них приєднався… Порушення живлення в секторах вісім, дев’ять, одинадцять. Порушення в роботі систем штучного клімату в секторах чотири, п’ять, сім, вісім, дев’ять, одинадцять, тринадцять; вади системи життєзабезпечення в секторах сім, дев’ять, одинадцять. Радіаційна небезпека в секторі тринадцять…»

Адмірал обробляв багатоканальний потік інформації, не встигаючи навіть усвідомлювати окремих її частин. Ця вогняна феєрія переповнювала його синтетичний мозок, але він не відчував жодного дискомфорту. Пропускати крізь себе великі масиви даних досить довго було його головним обов’язком — у ті часи, коли він, власне, і був лише мозком, ретельно переорієнтованим з підтримки більшості базових функцій людського тіла на функції іншого… тіла. Якого він насправді ніколи по-справжньому не відчував. Його існування було лише самотнім плаванням у безкінечній темряві, сповненій сенсорної депривації — бо він просто не мав чим бачити, слухати, торкатися. Весь його всесвіт, цілком позбавлений будь-якої людськості, особистості, був лише потоком даних, що проходив крізь нього. Єдиним вкрапленням були швидкоплинні візити родичів, потрібні, щоб зберегти себе у цьому безособовому всесвіті. Вони були нетривалі й нечасті, і більшість він забував швидше, ніж випадала нагода згадати їх з наступним призначеним родичем. Єдиним винятком була остання — Діманта… Вона єдина слухала його із захопленням та задоволенням, аналізувала й дискутувала… І навіть з нею, з її частими візитами, він не міг сказати, скільки часу він провів у такому стані. Потік інформації не має часових орієнтирів.

А потім його повернули. Знайшли й повернули. Так закінчилося друге життя того, кого в третьому назвали Окіта Содзі.

Він відродився