Анатолій Андрійович Дімаров - Сучасна фантастична повість, Анатолій Андрійович Дімаров

ювенал, загинуло тільки півпроцента нейронів, а в звичайної, від роду двадцяти трьох місяців, — майже півтора відсотка. Отже, тепер я маю експериментальне підґрунтя, яке вже дозволяє говорити про механізм омолодження. І тут мені приходить в голову, що я доти не матиму морального права передати препарат фармацевтам, аж доки не перевірю його дію на собі. Випадкові-бо експерименти ставропільчан мало важитимуть для тих, хто погодиться впроваджувати його у практику. На мить почуваюся одним із гих, хто стукав у двері вічності, і мені стає смішно й водночас сумно, бо нікому тих дверей досі не відчинено. А хто тільки в них не пхався! Алхіміки, володарі, генії. Навіть молодий Гете просидів кілька років в оточенні колб, реторт і тиглів, шукаючи еліксир вічного життя. Мабуть, тоді, у мансарді під червоним черепичним дахом, і зародився дух Фауста.

… За кермом Оксана. Вона пристойно водить машину» хоча й відчувається ще якась невпевненість.

— Можеш наддати швидкості, — подаю голос. — Траса ж порожня.

Тополі обабіч шосе починають мигтіти швидше. Від того мигтіння, яке змінюється спалахами ранкового сонця, в мене йде обертом голова. А може, не від того, а від рішення, яке я сьогодні прийняв… Скоро зелений тунель закінчується; ми спиняємося в тіні аеропортівської споруди, що, здається, аж двигтить од ревища на льотному полі.

На реєстрацію пішло якихось п’ять хвилин. Усю дорогу, а зараз надто, відчуваю гостру потребу звіритися про свій намір здійснити експеримент. Але замість того спитав:

— Писатимеш?

У відповідь Оксана пригорнулася до мене й поцілувала. Тоді взяла синю сумку й зайшла в сектор. Разом із теплом, що розлилося по тілу від її ласки, мене сповнив жаль до того себе, у якого, за словами поета, «здиміли роки, немов свічки…»[2].

У старому журналі Нестора Івановича ще є місце, і я записую:

вік — 45 років;

зріст- 180 сантиметрів;

вага — 80 кілограмів;

волосся — попелясте, рідкувате, тонке, пряме, на скронях сивина;

шкіра на обличчі — бліда, помітні зморшки біля очей і кутиків вуст;

очі — карі, білки в червоній мережі судин.

Тоді замикаю двері і, роздягшись до пояса, розглядаю себе в дзеркалі. Пишу далі:

статура — середньої розвинутості;

плечі — трохи похилі, в молодості були прямими;

зайве ожиріння — не спостерігається, проте над нирками помітне потовщення;

волосся на грудях — поблискують окремі сиві волосини;

шкіра на грудях і плечах — еластична, з ледь помітними ознаками прив’ялення.

Рік, число. Тоді підсукую холошу вище коліна і беру шприц. Проте стромляти не поспішаю — боюся. Не препарату, який може подіяти на людський організм зовсім несподівано, а голки. В мені прокидається той страх, який викликали колись щеплення. Найстрашнішим було очікування уколу в спину або нижче спини. І зараз затрепетав у мені школярик-первачок, який стоїть під дверима медпункту. Та: «мене-текел-фарес» (пораховано-зважено-поділено). Кімната сповнюється запахом алкоголю, якого я терпіти не можу; змоченій ділянці шкіри стає прохолодно. Школярик у мені затріпотів, як вербовий листок, весь зіщулився. Отже, експеримент розпочався.

І тут я згадую, що не записав відомостей про психічний стан та інші особливості, які можуть мати велике значенні! в експерименті. Занотовую:

пам’ять професійна — задовільна;

пам’ять на побутові предмети і явища — незадовільна;

воля — міцна;

психічний стан — урівноважений;

емоційний стан…

На мить замислився, мене огортає тепле почуття ніжності до Оксани. Ще півроку тому в графі «емоційний стан» я записав би «сухар», а зараз виводжу: «чуттєвий».

На стегні, де я зробив укол, виросла ґуля завбільшки з яйце. Відчуття болю й одночасно свербіння не дають заснути, і мої думки плавають безладно у часі й просторі. Раніше за щоденними клопотами я ніколи не згадував дитинство. А зараз картини яскраві й живі, неначе я підліток. Побачив свого товариша Юрка Сандула — невисокого хлопчину, у якого навіть крізь майку проступав пуп (у нього колись була грижа). Він умів ліпити з глею, до того ж був добрим товаришем. Ми просиджували, бувало, дотемна. Я теж міг ліпити, і глею було доволі, проте мені подобалося дивитися, як ліпить Юрко. Він мав на диво рухливі і тонкі, як у бандуриста, пальці, які не пасували до його статури. Ті пальці були міцні й напористі, коли місили глей, і — ніжні та лагідні, коли доводили скульптуру. Ми ліпили коней, собак, риб; а коли висихало, роздавали малюкам. Батьки купили б мені будь-яку іграшку. Проте я не мав жодної. Натомість підвіконня, стіл, етажерка рясніли нашими з Юрком виробами. Там красувався зелений голуб, крокодил на довгих, як у корови, ногах. Бувало, вже о сьомій у мене під вікном чувся його грудний голос: «Негуро, гайда по глей!» Глину ми брали в яру за містом. Там було слизько і вогко, по дну протікав струмок. Ми скаламучували його, і вода ставала білою, як молоко, Білим був і глей. Ми нагрібали з дна по добрячому вальку! а щоб не висихав, клали в целофанові торбинки. Я й зараз бачу те глибоке урвище, на краю якого притулилася шипшина. Стіна яру нагадувала зріз — на ній добре проступали всі прошарки: жирний чорнозем, суглинок, червоний пісок і, нарешті, білий глей. А шипшини довіку не забути, бо колотого куща мене вкусила оса. В стегно — я носив тоді коротенькі штани. Так от чого все те згадалося… Мене тоді вжалила оса, і саме в те місце, де я сьогодні зробив укол. Тоді теж схопилася ґуля, під очима понабрякало, піднялась температура. І все через кілька шипшинових ягід… За спогадами я й не помітив, що біль значно послабшав, уже й не так свербіло, хоча вряди-годи й пошпигувало. Під те поколювання я й заснув.

Уранці прокидався двічі, та кожного разу мене огортала лагідна дрімота, і я знову поринав у сон. Остаточно розбудив голод. Не одягаючись, подався на кухню, кинув на сковороду