Лі Бардуго - Дев'ятий дім, Лі Бардуго

куди можна було увійти, з металевими дверима, схожими на ті, які вона бачила в морзі; офіційну їдальню з дзеркальним столом, що блищав, наче темне озерце на спокійній галявині; простору вітальню з велетенським чорним вікном, за яким нечітко вимальовувалися обриси садка, горбочки живоплоту й схожі на скелети дерева. За головною вітальнею була ще одна, менша, але напхом напхана кімнатка: великі канапи, телек, ігрові приставки. Лен обісцявся б, побачивши екран такого розміру. У цю кімнату він неодмінно закохався б, і це, напевно, було єдине, що поєднувало їх з Дарлінґтоном. «Ну, не зовсім єдине».

Більшість кімнат на другому поверсі була зачинена. «Тут у мене закінчились гроші», — пояснив Деніел Алекс, обіймаючи її за плечі, поки вона намагалася потягнути його далі. Будинок був схожий на тіло, якому перекрили кровообіг з усіма органами, крім найважливіших, щоб воно могло вижити. Колишню бальну залу перетворили на щось на кшталт саморобного спортзалу. З гачка на стелі звисала боксерська груша. Під стіною складені великі металеві гирі, медичні м’ячики й фехтувальні рапіри, а габаритні тренажери загрозливо викрашалися навпроти вікон, наче незграбні комахи.

Алекс піднялася сходами на горішній поверх і пішла звивистим коридором. Двері до Дарлінґтонової кімнати були відчинені. «Він тут». Її знову переповнила впевненість, цього разу навіть настирливіша. Він залишив світло для неї. Хотів, щоб вона знайшла його. Він сидітиме на ліжку, схрестивши ноги і схилившись над книжкою, темне волосся падатиме на чоло. Він підведе погляд і схрестить руки. «Саме вчасно».

Дівчині хотілося побігти до того прямокутника світла, але вона змусила себе йти розміреним кроком, немов наречена до вівтаря; уся впевненість кудись поділася, а рефрен «Він тут» з кожним кроком змінювався. Аж поки дівчина не помітила, що благає: «Будь тут, будь тут, будь тут».

У кімнаті було порожньо. Вона маленька порівняно з помешканням в «Іль-Бастоне», дивна кругла кімнатка, у якій, вочевидь, ніколи не планували влаштовувати спальню, чомусь була схожа на чернечу келію. Мала точнісінько такий самий вигляд, як минулого разу: стіл підсунутий під вигнуту стіну, над ним пожовкла газетна вирізка зі старовинними американськими гірками, яку тут немов забули; мініхолодильник, позаяк Дарлінґтонові, звичайно, не хотілося переривати читання чи роботу й спускатися за їжею; стілець із високою спинкою під вікном, щоб зручно було читати.

Книжкових полиць у кімнаті не було, лише стоси різної висоти, немов Деніел будував навколо себе захисний мур з різнокольорових цеглинок. Настільна лампа кидала кружальце світла на розгорнуту книжку — «Роздуми про таро: подорож до християнського герметизму».

Доус. Це Доус приходила наглядати за будинком, сортувати пошту, забирати автівку. Доус приходила вчитися до цієї кімнати. Аби бути ближчою до нього. Можливо, щоб чекати тут на нього. Але її несподівано викликали, і дівчина не вимкнула світла, припустивши, що повернеться ввечері й подбає про все. Однак назад машину привезла Алекс. Усе просто.

Дарлінґтон не був в Іспанії. Його не було вдома. Він ніколи не повернеться додому. І винна в цьому була Алекс.

Дівчина краєм ока побачила білу тінь, що розітнула темряву. Вона відскочила, наштовхнулася на книжковий стіс і вилаялася. Та це був Космо, Дарлінґтонів кіт.

Він понишпорив краєм стола, потягнувся вгору, до тепла настільної лампи. Алекс завжди подумки називала його Бові-Кіт, позаяк він мав відмітини над очима й наїжачене біле хутро, схоже на одну з перук, які Бові носив у «Лабіринті». Він дурнувато прив’язувався до людей: достатньо було протягнути руку — і кіт одразу тицявся носом у кісточки пальців.

Алекс сіла на краєчок вузького Дарлінґтонового ліжка. Воно було охайно застелене, напевно Доус доклала рук. Невже вона теж тут сиділа? Чи спала?

Вона пригадала хлопцеві тендітні ступні, як він скрикнув, коли зник. Опустила руку й покликала до себе кота:

— Гей, Космо.

Він подивився на неї різними очима; зіниця лівого скидалася на чорнильну плямку.

— Ну ж бо, Космо. Я не хотіла, щоб це сталося. Правда, не хотіла.

Кіт, м’яко ступаючи, обійшов кімнату. Щойно його маленька пещена голівка торкнулася пальців Алекс, дівчина розревілася.

Вона спала в Дарлінґтоновому ліжку й бачила вві сні, наче Деніел скрутився на вузькому матраці позаду неї.

Хлопець притягнув Алекс ближче, впиваючись пальцями їй у живіт, і вона відчула... кігті. Деніел прошепотів дівчині у вухо:

— Я служитиму тобі до кінця днів.

— І кохатимеш мене, — засміялася вона вві сні, не налякана, нахабна.

Але у відповідь він кинув лише:

— Це не одне й те саме.

Здригнувшись, Алекс прокинулась, перевернулася й утупилась поглядом у стрімкий дах і гілки дерев за вікном, тінями яких яскраве зимове сонце помережало стелю. Вона не наважилася ввімкнути примхливий термостат, тож натягнула три Дарлінґтонових светри й потворну коричневу шапку, яку знайшла в шафі, утім, ніколи не бачила, щоб Дарлінґтон її надівав. Алекс перестелила ліжко, а потім спустилася вниз, щоб налити Космо водички й поїсти якихось модних мюслі з горіхами й пагонами просто з коробки в комірчині.

Згодом дівчина дістала з торби ноутбук і пішла на запилюжену терасу, що огинала будинок на першому поверсі. Вона визирнула на задвірок. Пагорб здіймався до лабіринту з живоплоту, що заріс дикою ожиною; посеред цього видно було чи то статую, чи фонтан. Алекс точно не знала, як далеко розкинулося обійстя, і замислилася, якою частиною цього пагорба володіє родина Арлінґтонів.

Щоб написати звіт про вбивство Тари Гатчинс, їй знадобилося майже дві години. Причина смерті. Час смерті. Поведінка Сірих на віщуваннях «Черепа і кісток». Щодо останнього вона вагалася, однак Лета привела її сюди саме завдяки тому, що вона бачила, тож сенсу брехати про це не було. Алекс записала інформацію, здобуту від коронера й Тернера в ролі Центуріона, зауважила, що спливло Тріппове ім’я і що Тернер вважає Кістяника непричетним до вбивства. Вона сподівалася, що детектив не прохопиться про її візит до моргу.

Наприкінці звіту про нещасний випадок був розділ «Знахідки». Алекс надовго замислилася, мляво гладячи кота, який муркотів поряд з нею на старому плетеному кріслі для двох. Зрештою вона нічого не написала про дивне відчуття, що огорнуло її на місці злочину, та про підозри, що Тара з Ленсом, напевно, торгували з іншими членами інших товариств. «Центуріон повідомлятиме Данте про свої знахідки, однак наразі всі докази підтверджують, що злочин скоїв хлопець Тари під дією потужних галюциногенів і що жодного зв’язку з Летою чи Домами Серпанку немає».

Вона ще двічі перечитала документ, перевіряючи розділові знаки й намагаючись надати звітові якомога більше дарлінґтонівського стилю, а потім