Юрій Михайлович Мушкетик - Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик

скажу чогось поганого про Василя Большака, який кілька років був моїм заступником, такий собі Гаргантюа – тугих сто двадцять кілограмів ваги («Васю, що це з вами?» – якось при зустрічі запитав його колишній учитель. «Та… – зніяковів Василь… – Ростучий гіпертонік… Сидяча робота». Вчитель довго хитав співчутливо головою. «Нахилися», – сказав. Василь нахилився. – «Жрать треба менше», – кинув голосно й пішов). Непосидючий, це він сприяв зростанню тиражу журналу, припливу нових рукописів, нової автури (часом і неглибокої, – деяких своїх товаришів), у міру обережний, запобігливий перед сильними світу сього, проте добрий у душі й не здатний на підлі вчинки. Тримав свого човника трохи осторонь стрижневої кинджальної течії, але й інших не збивав з неї й не вказував пальцем на тих, які пливли по ній: «візьміть їх».

Тодішня епоха багатьох приводила до малопояснених кульбітів. Один з них стався і з Большаком. На основі придеснянського колгоспу він написав один зі своїх найкращих творів – документальну повість «Поїдем за Десну», опублікувавши її в «Дніпрі», у ній розповідалося, як голова придеснянського колгоспу підняв господарство, вивів його в передове. Той твір – його письменницька вершина. Про нього багато писала критика. Пізніше на цьому самому матеріалі він написав художній твір, роман «Образа», замінивши справжні прізвища вигаданими. І показав, як насправді досягає той самий голова високих результатів – заливає вогонь у печах господинь, а їх жене в поле, спекулює, вибирає у свій колгосп техніку, виділену для всього району… Адже він маяк. Ми іронізували, запитували, який з творів написаний за засадами соціалістичного реалізму.

«І той, і той, – усміхаючись, відказував Большак. – Соцреалізм – безмежний. Згадайте анекдот про художника, який малював шаха…».

Пам’ятаю і його статтю про пісні-покручі «Маруся стравилась»: «Маруся, ой Маруся, открой, открой глаза. Маруся отвєчаєт, я умєрла – ніззя».

Стаття мала широкий розголос. Скрізь він мав друзів, приятелів, це, зокрема, допомагало піднімати тираж журналу.

Чистими спалахами постають переді мною деякі інші колеги, які працювали в редакції короткий час – літконсультант Ніна Лисак, мила, сердечна жінка, яка дуже молодою пішла з життя, письменники Михайло Рубашов і Олекса Гуреїв – люди щирі, добросердечні, віддані українській літературі. Віль Лігостов – сухий, дещо замкнутий, іронічний, чесний, порядний. Трохи дивакуватий. Міг вилізти у вікно і піти по карнизу, не схитнувшись. Не хитався і в основному – служінні правді. Щастило мені на колег!

Автори

Ідеться, в основному, про постійних авторів журналу, чи, як кажуть, актив. Насамперед – прозаїків, критиків; поет, маючи змогу опублікувати в часопису одну, як виняток – дві добірки віршів на рік, «розкидає» їх по багатьох часописах, і, якщо він поет талановитий, чи достоту вправний, його друкують. Симпатизували «Дніпрові» Тичина, Рильський, Сосюра. Одного разу я, замовивши Сосюрі вірша до шахтарського свята, по якомусь часові подзвонив до нього по телефону, запитав, чи виконав поет обіцянку, він зам’явся, але сказав – виконав. «Їду до вас». «Ідіть пішки… Такий хороший день надворі». Я зрозумів, що вірша ще немає. Пішов пішки. Вірш уже лежав на столі. Написаний так швидко, що я нетактовно бовкнув: «Якщо там щось… ми вам подзвонимо». «А нічого правити не треба. Ідея є. Коми на місці. Чарку горілки вип’єте?». Звичайно, вірш був декларативний. Та й вся поезія Сосюри дедалі більше збивалася на декларативність, «бадьорість», якої вимагали офіціозні критики, редактори, а на них тиснули партійні інстанції, – замкнуте лиховісне коло. Поет писав супроти себе, бо сама та «бадьорість» була чужа ліричній індивідуальності Сосюри. Страдник літератури, душа відкрита, туди віють всі вітри. А поза тим, як виявилося пізніше, писав у стіл, писав те, чим боліло серце, яке завжди було віддане Україні.

Розмовляти із Сосюрою мені було особливо цікаво. Саме його поезії, а точніше, шалена кампанія проти вірша «Любіть Україну» породили в мені найперші маленькі сумніви в справедливості радянської національної політики. Я був студентом, коли пішов той потопт проти «Любіть Україну», в університеті скликали збори, на яких побивали викладачів, котрі захищали дисертації по Сосюрі, були опонентами на захисті дисертацій, писали відгуки, рецензії як на поезії Сосюри, так і на дисертації. Так, у погромленого на партійних зборах Юрія Бурляя, одібрали навіть звання кандидата філологічних наук і піддали його самого тривалому шельмуванню та переслідуванню, від чого він не оговтався до кінця життя. В університеті на той час атмосфера була спресована до чадного похлипу: щойно забрали з другого курсу українського відділу гурт хлопців, всіх їх товарняки повезли до Сибіру. Ректорат, партком налякані, дмухають на холодну воду…

У критичних статтях, виступах наголошувалося, що вірш Сосюри – шкідливий, що там говориться про Україну поза часом, ідеалізується її минуле. Знову й знову прочитував вірш і не бачив цього, бо ж у вірші говорилося про стяги пурпурові, зойки гудків електровозів, братні народи… Нічого не міг втямити, й закрадалася «крамольна» думка, що тут щось не так, що б’ють Сосюру за інше, за те, що поет палко любить Україну й так щімко виразив цю любов, й, отже, ота декларована партією та урядом офіційна любов до України не зовсім справжня, що любити Україну не рекомендується. Але чому, через що? І думки повзли далі…

І доходило до нас, як розправлялися з Сосюрою на широкій сцені. Зокрема спілчанській. Громили, зажадали його виступу. Сосюра вийшов і прочитав вірша про партію. І секретар парткому Андрій Малишко кричав: «Володимире Миколайовичу, ви хочете оцим стішком загладити свою вину перед партією і народом?». Сосюра плакав. У які тільки противітри не кидали тоді людей: Сосюра і також полум’яний патріот Андрій Малишко! На похоронах Сосюри на Байковому він з трибуни, звертаючись до мертвого Сосюри, показав пальцем на гурт членів політбюро ЦК на червоній трибуні: «Це вони вкоротили тобі віку, це вони загнали тебе на той світ». У мене мурахи побігли по спині.

Вже після смерті Володимира Миколайовича його дружина Марія Гаврилівна принесе до редакції мемуари поета. Ми їх не опублікували. І не тільки через те, що довелося б робити багато купюр, як тоді казали: ідейного порядку. Там було безліч інтимних подробиць, які, як нам здавалося, могли принизити образ поета. Його ж щирість і наївність не мали меж. Іноді зовсім інакше поставала поетова біографія. Пам’ятаєте «Червону зиму»? – «Біля вагонів ми співаєм “Чумака”» та «І ворог шле нам з-за Дінця привіт»? Вчитавшись у «Червону зиму», а далі в рядки мемуарів, осягаєш, що ото справжній Сосюра, петлюрівський вояк, обстрілює з-за Дінця ліричного героя поеми. Мабуть, тільки так, прочитуючи в сукупності, сьогодні можна аналізувати твір, та й усю творчість Сосюри, в якій життя, неначе буря коноплі, переплутало всі