Шолом-Алейхем - З ярмарку, Шолом-Алейхем

Тому ніхто так не зрадів, як Колектор, з доброї звістки, принесеної Шоломом, а саме, що його та друга Елю зовсім звільнили від іспитів.

— Хвалити бога, ми вільні! Вільні від іспитів! Отже, давайте пити-гуляти! — вигукнув Колектор.

Того-таки вечора Колектор на радощах приніс до шибеника оселедця з двома французькими булочками, а в кишені — пляшку горілки, і вони втрьох (разом з поетом Биньйоминзоном) гульнули як слід. На Биньйоминзона, як він сказав, найшло натхнення, і він експромтом написав вірша "Гімн переможцеві третього". Під третім розумілися тут три класи, що їх Шолом скінчив.

Тепер постало нове питання — що робити далі? Який обрати шлях? На сцені знову з'явилися всі наші старі знайомі: обидва удатні зяті, Арнольд з Підвірок та інші друзі й приятелі, кожен із своєю порадою: гімназія, школа казенних рабинів, університет, професія медика, адвоката, інженера... Батько розгубився: стільки шляхів, професій, фахів — аж голова наморочиться!

З усіх проектів зупинилися на одному, на Житомирському вчительському інституті, куди обіцяли прийняти на казенні кошти обох відмінних учнів — Шолома й Елю. Папери вже було надіслано в Житомир до директора інституту Гурлянда. Для більшої певності Шолом додав до своїх паперів особисто від себе листа, написаного староєврейською мовою у високому, добірному стилі, щоб показати директорові Гурлянду, що той має справу не з якимсь хлопчиськом. Колектор був у захваті.

— Хвалити бога, позбулися клопоту,— сказав він, протираючи свої темні окуляри мокрою полою (без окулярів Колекторове обличчя здавалося опухлим, а повіки — подушечками).— Шибеника вже забезпечено. Дай боже мені мати такий певний заробок, як я певний у його успіхові. Хоч би хто він був — рабин чи вчитель,— але людиною

він, безперечно, буде. І від призову ми теж гарантовані. Казенних вчителів і казенних рабинів на військову службу не беруть. Тепер ще залишилося знайти гарну наречену з пристойної сім'ї і з посагом тисячі на півтори — і все буде гаразд. Отже, реб Нохем, скажіть, щоб подали трохи "Церковного, кошерного для пасхи"...

Але Колектор радів завчасно. А сталося ось що.

Жодна справа, до якої Нохем Рабинович брався, все ж яе давала достатніх засобів до існування. Та ось знайшовся багатий куркуль Захар Нестерович, який був про Рабиновича дуже високої думки й тому вирішив здати йому в оренду приміщення на крамницю й льох у самому фараді свого нового великого будинку. Він йому також допоміг відкрити торгівлю тютюном, гільзами й цигарками, А в льох перевели винарню "Разных вин Южного берега". Відтоді прибутки значно збільшилися. Дім Нохема Рабиновича, як ви пам'ятаєте, був завжди щось ніби клубом, місцем, де збиралися молодь та різні освічені люди. Тепер цей "клуб" іце більш пожвавішав, його почали ще частіше відвідувати друзі, знайомі й навіть дехто з покупців. Хто мав вільну хвилинку й хотів побути серед людей, послухати, що чути на білому світі, приходив у "тютюнову" викурити цигарку й трохи побалакати про се, про те.

Якось у "клубі", чи то в "тютюновій", зібрався весь цвіт переяславської інтелігенції. Тут були всі наші знайомі: Йося Фрухштейн, обидва удатні зяті, Арнольд з Підвірок і, звісно, Колектор, поет Биньйоминзон та їхній юний друг Шолом. Точилася дуже жвава розмова, раз у раз вибухав оглушливий регіт. Розсмішив присутніх один з удатних зятів — Лейзер-Йосл. Він запропонував, щоб •кожен спробував пояснити зміст слова "масивний", не махаючи при цьому руками. А що для єврея пояснити подібне слово без рук річ неможлива, то кожен на свій манір показував руками, що означає слово "масивний". Оце й викликало такий регіт.

Раптом, в розпалі веселощів, відчинилися двері й ввійшов листоноша з рекомендованим пакетом. На конверті було надруковано по-російському великими літерами: "Канцелярия Житомирского учительского института".

— Ага, це від нього, від Гурлянда! Розпечатали конверт і прочитали листа директора Гурлянда. У листі було сказано: "Оскільки курс навчання в

Ш

інституті триває чотири роки, а з паперів та метрики видно, що особа, якій вони належать, народилася 18 лютого 1859 року, то виходить, що року 1880, а саме уже через три роки, в жовтні, їй доведеться з'явитися до призову, тобто за рік до закінчення усього курсу вчительського інституту".

Ця звістка впала, як бомба, як грім з ясного неба. Усі почали сперечатися й заходились тлумачити зміст листа. Як зрозуміти все це, що він хоче цим сказати і чом він, цей Гурлянд, не зробив ясного висновку? А чи не можна якось виплутатись з цього становища? Та даремні були всі ці суперечки й дебати. Було ясно, як двічі по два — чотири, що гру програно, шансів на вступ до інституту ніяких нема. Метрику не переробиш, а Гурлянд не така людина, що здатна піти на поступки. Нічого не вдієш!

Героєві цієї розповіді той час уявляється ніби переходом з одного життя в інше. Треба було обрати свій шлях, виробити план дій і визначити, так би мовити, програму всього життя. Він і його друг Еля уже давно умовились, що вони разом поїдуть у Житомир, житимуть в одній кімнаті, разом вчитимуться, гулятимуть, купатимуться, кататимуться човнами... А коли настануть канікули, вони разом поїдуть додому, і — ах, як вони тоді вразять колишніх шкільних товаришів своєю житомирською уніформою! Вони держатимуться відокремлено від них, вестимуть бесіди про Пушкіна й Лєрмонтова, про Байрона й Шекспіра, розмовлятимуть голосно, щоб усі чули й знали, що вони не шмаркачі якісь. Колишні товариші прислухатимуться й дивуватимуться, заздритимуть. А дівчата, червоніючи й удаючи, ніби застібають рукавички, крутитимуться коло них і пускатимуть бісики очима, щоб познайомитись. Одне слово, рай земний!

І несподівано ці мрії розвіялися, мов дим. Ні Житомира, ні вчительського інституту, ні купання, ні катання, ні канікул, ні товаришів, ні дівчат, ні раю, ні кар'єри! На батька було жаль дивитися. Його обличчя пожовкло як віск, нові зморшки, нові турботи, нові зітхання: "Гвалт, Що його робити? Що можна робити?" Биньйоминзон відчував себе ніяково. Він би хотів утішити всіх хоча б новим віршем, та, на жаль, тепер не віршується!

А Колектора чогось не видно. Він разів зо два приходив на хвилиночку, казав, що має для шибеника чудовий план, який забезпечить його самого на все життя, дітей і навіть онуків. Та, на превеликий жаль, він, Колектор, не має зараз часу. Він пішов, і відтоді про нього не було ні слуху ні духу.

61

КІНЕЦЬ ІДИЛІЇ

Хто такий був Колектор? — Три карбованці з "граматикою" на свято.— Смерть Колектора. — Похорон. — ,,Він був чудною людиною". — Поет Биньйоминзон зник і об'явився в Америці

Нема нічого вічного на світі. Прийшов кінець описаній вище ідилії. Один із згаданих друзів пішов передчасно, а слідом за ним щез і другий, і компанія розпалася. Початок цьому поклав наш старий знайомий, Колектор з темними окулярами й великими, глибокими гумовими калошами, а потім скоро не стало й поета Биньйоминзона.

Що ж, власне, за людина був оцей Колектор? Де він узявся? Кого він мав на білому світі? Заради кого він працював усе своє життя, день у день чалапав по багнюці, обливався потом, сподіваючись на головний виграш? На все це важко дати більш-менш певну відповідь. Пам'ятається тільки, що він частенько просив свого юного друга, шибеника, щоб той приділив йому кілька хвилин і написав своїм гарним почерком адресу, яку він так диктував:

— Местечко Погост, Пінского уєзда, Мінской губернії, госпожа Фрейдка Етка.

— Госпоже Фрєйдкє Еткє,— виправляв його Шолом згідно з граматикою.

А той диктував далі:

— Со вложенієм три рубля.

— Трьох рублей,— знову виправляв його Шолом згідно з граматикою.

— При чому тут граматика? — опинався Колектор.— Там чекають грошей на свято, а не граматики.

Недаром у нас на Волині кажуть: "Литвак поїхав з дому — шукай вітра в полі". Колектор мав звичку піти кудись на хвилинку й зникнути на цілу вічність. І хоч скільки ви потім допитувалися в нього, де він так довго був, ви ніяк не могли дізнатися: "Був — не був, яка різниця?"

Тепер Колектор знову кудись зник, і ніхто не знав, де він подівся.

Одного разу, коли Шолом займався у себе на квартирі із своїми учнями, раптом відчинилися двері — і ввійшов батько. Шолом злякався:

— Що сталося?

— Нічого. Колектор захворів. Треба його навідати... По дорозі батько розповів Шоломові деякі подробиці

про Колекторову хворобу. Він, власне, давно вже нездужає, але останнім часом зовсім розхворівся. Картина його хвороби, яку змальовував батько, набирала дедалі загрозливішого вигляду. Виявлялося, що Колектор смертельно хворий. "Його справи, мабуть, дуже кепські, він, можна сказати, при смерті..." Отак розмовляючи, вони підійшли до синагогального двору.

Синагогальний двір був залитий промінням пекучого літнього сонця. Цілий табунець напівголих, босих єврейських дітлахів грається в коники, сповнюючи двір дзвінкими, оглушливими криками. Весело й жваво на єврейській вулиці. Хоч як тут тісно й скупчено, повітря, проте, свіже, приємне. Де-не-де красується деревце, пробивається з-під землі травиця. Вилиті помиї припліскують куряву, що її здіймають дітлахи ("коники") своєю біганиною. Хоч би як там було, але надворі літо, надворі гарно, і божий світ чудесний!

— Отут живе Колектор,— сказав батько, і вони, придержуючись руками за вологі стіни, спустилися в підвал, вірніше, в якусь темну яму, відчинили двері з важкою залізною клямкою, і перед їхніми очима постала така картина.

На голій землі лежить щось, накрите чорним покривалом. Посередині воно здимається, наче горбок. У головах догоряють дві свічки, встромлені в дві пляшки різного розміру й різного кольору. Серед кімнати сидить на стільці якийсь єврей із скуйовдженою бородою, у подертому лапсердаку, певно, шамес. Праворуч попід стіною стоять одна поруч одної, як посиротілі близнята, глибокі гумові калоші, старі, драні, а на підвіконні єдиного вікна валяються великі, темні окуляри.

Того-таки дня відбувся похорон. Можна собі уявити, який то міг бути похорон, коли покійник, по-перше, був злидар — ніхто його не знав, не відав, а по-друге, в місті мав славу прихованого безвірника. Але оскільки в проводах взяли участь такі люди, як реб Нохем Рабинович, Йося Фрухштейн, удатні зяті й навіть Арнольд з Підвірок (це був перший, якщо не єдиний, похорон з участю Арнольда), місто зацікавилось, люди, дивлячись один на одного, почали збиратися, натовп дедалі зростав, і похорон вийшов несподівано досить пишний і імпозантний.