Шолом-Алейхем - Мандрівні зірки, Шолом-Алейхем

Погано лише те, що це каже не хтось інший, а він сам, містер Кламер,— так себе рекламує. Забагато говорить він про себе, про знання світу та про свою доброзичливість. Взагалі містер Кламер говорить забагато. Але чому не поговорити, коли в нього немає іншої роботи? Працювати в ресторані — це обов'язок його дружини. Місіс Кламер, нещасна, затуркана жінка, яка віддала всі сили кухні, ніколи не має часу навіть глянути на задимлене, заплакане небо, крім як у суботу. Настає субота — тоді вона надіває капелюх, святкову сукню і стає "леді". Зате вона дбає, щоб її чоловік — містер Кламер — вчасно мав свій брекфест 2 і свій дінер 3. Попоївши, він відпочиває. Поспить, а потім ви можете побачити, як він походжає в своєму клубі, гладячи широку бороду, або як, сидячи за столиком з ким-небудь, наче гість, з кухлем пива в руці, з сигарою в роті, скаржиться на свою нещасну долю: "Про що тут казати, коли мені, містеру Кламеру, доводиться продавати локшину! Але нічого не вдієш, бо треба жити! Як кажуть англійці: "Мусиш робити, якщо хочеш жити..."

Ні, містер Кламер терпіти не може ресторану, ненавидить цю свою професію. Він більше полюбляє громадт ські справи, втручається в роботу лондонських добродійних товариств, морочиться з російськими емігрантами, яких він називає "кацапами" або "жебраками". На його думку, всіх російських євреїв слід повісити на одній мотузці. Може, вам здається, що містер Кламер, крий боже, така погана людина? Чи, може, гадаєте, що англійські євреї йому більше до вподоби? Помиляєтесь. Коли на містера Кламера находить дур, він може вилаяти (звісно, поза очі) всіх лондонських багатіїв, усіх єврейських лордів, змішати їх з багном. Містер Кламер амбітна людина: спробуй зачепити його словом — не спекаєшся лиха. Ті, хто знає його, стережуться. Або ще буває так: підходить він до гурту гостей, устряє в розмову й оголошує: "Люди добрі, дозвольте мені! Я вам скажу по щирості, що ви всі нічогісінько не знаєте. Балачки ваші нічого не варті,— так закінчує містер Кламер і, взявшись за широку бороду, питає: — Про що, власне кажучи, у вас тут ідеться?"

Одного разу сталась така пригода. До містера Кламера в ресторан прибився якийсь чудний чоловічок і забув у нього пачку листів, цілий скарб... Ми переказуємо мовою містера Кламера, як він зустрівся з тим чоловічком і який скарб зовсім несподівано попався йому до рук.

— Оцю пачку, що ви бачите, залишив мені у спадщину один якийсь жебрак, єврейський актор, маленький на зріст, хрипкий, з хитрющими очима, щоб я так лиха не знав, як не знаю, хто він, що він і звідки; у мене принцип: коли мені нічого не розповідають, то й не треба. Як кажуть англійці: "Кожен має свою халепу..." Одно слово, півмісяця поспіль він у мене їв і пив. Сказав, що є тут одна його знайома артистка, яка заробляє мільйони. Вони давні друзі. Важко тільки, казав він, добитися до неї, але тільки-но, казав він, вдасться до неї пробитися, вона його озолотить. Ол райт! У мене принцип: коли людина каже —* треба їй вірити... Одного разу він прийшов до мене, оцей неборака, з проханням, щоб я йому позичив кілька шилінгів. Йому треба, казав він, поїхати на день тут недалеко, до Брайтона — таке містечко недалеко Лондона. Туди виїздять усі лорди й найбагатші магнати. Там, сказав він, проживає тепер ота славетна чи то співачка, чи актриса. При цьому він подав мені пакунок, чи, як кажуть англійською мовою, "ганд-бег", щоб я сховав, замкнув, сказав він, під замком. Бо там, сказав він, переховуються важливі папери, які мають велику цінність... Ол райт! У мене принцип: людина каже — треба їй вірити... Дав я йому кілька шилінгів і взяв у нього цей пакунок, цей "ганд-бег" та замкнув у себе в столі. Прождав я цього жебрака день, два, три, тиждень, місяць, цілий рік — тільки його й бачили, шукай вітра в полі або, як кажуть англійці: "Спіймайте, якщо зможете". Одного разу я згадав про пакунок, чи "ганд-бег", того небораки. Розгорнув його, варто знати, які скарби там лежать. Дивлюся — рукопис, писаний єврейською мовою! "Ол райт! — подумав я собі, всі мої болячки на його голову! Навіщо вони мені здалися? Що я з ними робитиму?.. Яку цінність мають вони? Як кажуть англійці: "Ламаного пенса не варті!"

Так розповідав містер Кламер про скарб, який попав йому до рук і складався з кількох листів, писаних єврейською мовою. А що ці листи безпосередньо стосуються нашого роману, ми передаємо їх точний зміст, покладаючи надію на те, що читач уже сам зрозуміє, ким і кому вони написані.

Розділ 2 ПАЧКА ЛИСТІВ

Пер ший лист

Пишу тобі, мій любий, але спитай мене, навіщо я це роблю? Хіба я знаю, де ти і що з тобою робиться? Але я маю надію, щодня, щогодини, щохвилини сподіваюсь, що, може, не сьогодні, то завтра, а все-таки довідаюсь, де ти. Хочеться написати тобі про все, що зі мною сталося з першої хвилини, коли я покинула Голенешті, аж до сьогодні. Пишу до тебе, і мені здається, що ти сидиш біля мене й я розповідаю тобі геть-чисто все. Звичайно, я не зможу все так докладно й так добре описати, як коли б я тобі розповіла особисто, бо звідки мені нміти писати?

Всім, що знаю, я повинна завдячити своєму батькові-кан-тору. Він мені завжди казав: "Усі хлопці сидять і пишуть, пиши й ти. Хіба тобі зашкодить, коли ти вмітимеш? Пам'ятай, доню, це тобі з часом може придатися!" Тепер я бачу, наскільки він слушно казав... З чого, любий, хочеш, щоб я почала розповідь? З того суботнього вечора, пам'ятаєш? Ох, той суботній вечір! Якщо я не вмерла з переляку,— це ознака, що довго житиму. Поки я дожила до тієї миті, коли годинник пробив дванадцяту, в мене серце мало не вискочило з грудей. Кожна хвилина здавалася мені годиною. Що я кажу — годиною. Цілим днем, навіть роком. А коли годинник пробив дванадцяту, я нишком підвелася, відчинила вікно і виплигнула надвір — лишенько, кругом тьма непроглядна, нічого немає!.. Скільки я в цю хвилину передумала. Найстрашніші думки лізли мені в голову. Більш за все я потерпала за тебе, мій любий. Може, з тобою щось скоїлось... Але ось я почула свист, раз і вдруге,— як ми умовились з отим хрипуном (його прозивають Шолом-Меїр Муравчик)... Серце — як годинник: цок-цок-цок. Руки й ноги тремтіли. Дивний холод пройняв мене. "Розко, зачини вікно! Розко, укрийся ковдрою поверх голови і — на добраніч!" — так подумала я в цю хвилину, але зразу ж пригадала все, про що ми умовились... Я пригадала клятву, якою ми заприсяглися, й рукостискання, яким ми обмінялися тієї ночі, коли була пожежа,— пам'ятаєш ту ніч?.. І я відкинула геть вагання: "Бувайте здорові, тату й мамо! Бувайте здорові, Голенешті! Вам передає останній привіт канторова дівчина... Немає Розки!.. Вилетіла пташка з клітки..." Так прощалась я з стінами своєї світлички, поцілувала подушку. Серце стискалося від болю, до краю шкода було бідолашного батька: що він скаже завтра вранці? Але це тривало не більше як хвилину, може, навіть менше — і ось я вже за вікном на вулиці. На Синагогальній вулиці мертва тиша. Паче дві тіні, сунемо ми обоє, я і той хрипун. Я біжу, а він за мною, ледве-ледве переводячи дух. Аж на кінці вулиці, біля погорілої хати пекаря Ошера, ми обоє зупинилися, він дивиться на мене, я — на нього. Він тихенько засміявся хрипким своїм сміхом.

— Дівчинко,— сказав він,— ти біжиш так, що я ледве встигаю за тобою.

При цьому він розв'язав якийсь пакунок, а в ньому лежала подерта котяча шубка, й стара хустка.

— Що це таке?

— Це,— сказав він,— для тебе, кпцю, переодягнись, щоб тебе,— сказав він,— боронь боже, не впізнали. Нехай вони будуть,— сказав він,— мудрі, як сам цар Соломон, чорта пухлого тебе впізнають. Тільки загорнися добре, пташенятко, в хустку. Отак. Поки ми не прибудемо до залізниці,— сказав він,— щоб ти була німа як риба. Чуєш, любонько? Ні словечка, ані мур-мур!

Тут під'їхала підвода, запряжена трьома кіньми. Хрипун зупинив її. На передку сидів візник Шимон-Давид — я його впізнала в темряві,— а з буди вистрибнув директор Щупак, дуже схвильований чимось. Він відкликав хрипуна набік і почав з ним шушукатись. Про що — не знаю. Чула тільки, як хрипун, видно, нагримав на директора: "Йо-ло-пе!" Я стояла ні в сих ні в тих, загорнена в шубу й хустку, а ті двоє і далі шушукаються. Потім вони покликали візника і, коли той зліз з передка, повели його набік. Тепер вони вже шушукалися втрьох. "Господи! Які в них таємниці?" Візник Шимон-Давид, чую, став сваритися з ними. До мене долітали окремі слова: "Таке вигадали!.. Нічого собі гак!.. Де Пачешті, а де Новоселиці!" "Може, скинути з себе цю котячу шубку,— подумала я,— і майнути назад додому, поки ще є час?.." Тим часом почувся хрипкий голос: "Мадам Кац! Мадам Кац!.." 4

"Кого це вони кличуть? Невже мене мають на увазі? Це мене вшановано новим прізвищем: "Мадам Кац"?"

— Чого ви зупинились? — звернувся він зпову до мене.— Сідайте, будь ласка, мадам Кац, на підводу...

Ми всі троє посідали на підводу: я — поруч з директором, а хрипун — навпроти. Директор був дуже похмурий, зітхав, від нього тхнуло вином. Хрипун скомандував візникові: "Рушаймо!" Шимон-Давид стьобнув коней, і ми поїхали.

Скільки тривала їзда, не знаю. Але раптом, чую, візник зупинив коней голосним "тпр-р-ру" — і ми зупинилися в акурат перед хатою вдови Нехи. "Нова халепа на мою голову! Цього ще не вистачало,— подумала я,— щоб вдова Неха мене впізнала!" Так воно й було. Не встигла я подумати, як уже вдова Неха стала коло дверей разом із своїми двома напівзодягненими сестричками, а Шимон-Давид завів з Нехою розмову про "морських котів" (то він мав, певно, на увазі акторів): чи вже всі вони поїхали до Па-чешті, і коли саме? До речі, він їй нагадав про двох пасажирів, яких нещодавно привіз до неї з вокзалу і за яких вона не дала йому навіть холодної води напитися... Вдова Неха відповіла на це, що таких пасажирів, як він їй тоді привіз з вокзалу, добре було б густо сіяти, але щоб рідко сходили. При цьому Неха заглянула в буду прямо на мене... Я б могла заприсягтися, що вона мене впізнала... Душа моя мало не в п'яти сховалася... Я щільніше загорнулася в шубу й хустку. Ще хвилина — і я б задихнулася. Дай боже здоров'я хрипунові. Він нагримав на візника, почав його підганяти: "Рушаймо! Рушаймо!" — і попрощався з Нехою.