Борис Захарович Фрадкін - Полонені вогняної безодні, Борис Захарович Фрадкін

поля дуже зажерливо. Безпосереднє зіткнення з оболонкою корпусу призведе до того, що підземохід негайно розчиниться у навколишньому середовищі, зникне безслідно.

Другу добу Дектярьов не залишає крісла. Параліч охопив не лише кінцівки. Він підкрадається до легенів, до серця. При кожному вдиху біль пронизує легені. Серце, що стало важкою відчутною грудочкою, працює з перебоями. Він усе частіше й частіше непритомніє. Паралізований шлунок не приймає ні їжі, ні води.

Вага майже зникла, пересування з кабіни в кабіну ускладнюється. Незначне зусилля піднімає тіло, як вітер підхоплює мильну бульбашку.

Миготять цифри-секунди у віконці хронометра, змінюють один одного хвилинні знаки, нерухомим здається тільки барабан з поділками годин. Гасає риска гравіметра. Електричні вихори в газовому ядрі намагаються понести за собою підземохід, і це турбує Дектярьова більше, ніж небезпека бути розчиненим в антиречовині або вибухнути, як кульова блискавка… Ще трохи — і відмовлять гіроскопічні водії, втратять орієнтування, а разом з ними втратить орієнтування і корабель.

Та поки що ПВ-313 наближається до центра землі, і вчений зберігає сили для вирішального моменту. Ще кілька годин, і корабель опиниться в зоні повної невагомості.

Треба витримати ці години.

Витримати будь-що!

• 26

Микола Миколайович з величезним зусиллям розімкнув обважнілі повіки і довго намагався щось розгледіти крізь темно-червоний туман. Зір слабшав. Лише після відчайдушного напруження вдалося йому розвіяти каламутну полуду. Вона не зникла повністю, а лише розімкнулася в центрі, відкривши клаптик простору.

Вчений зрозумів: з кораблем не все гаразд. Кабіна похитувалася, на пульті тривожно гули зумери. Двигун не працював. Підземохід рухався в газовому середовищі за інерцією, не зустрічаючи опору. Можливо, машина взагалі була нерухома або описувала в просторі безладні траєкторії.

В поле зору не потрапляли прилади. Дарма Микола Миколайович крутив головою, перед очима весь час було сріблясто-блакитне найлоповстяне покриття. Пульт зник.

Нарешті його сліпнучі очі, блукаючи по стінах, нагледіли люк, що вів у горішню кабіну. Тоді Дектярьов зрозумів, що бачить стелю. Коли він раптово знепритомнів, його викинуло з крісла, і невагоме безпорадне тіло повисло тепер, як кажуть, між небом і землею.

Сумніву бути не могло: ПВ-313 досягнув центра землі. Зникла сила тяжіння, і це порушило роботу автоматики. Гіроскопічний водій втратив орієнтування — він давав найбезладніші й суперечливі накази рульовим механізмам. Тільки втручання людини, здатної керувати підземоходом, може вивести машину з зони невагомості.

А там, як тільки з'явиться вага, запрацює гіроводій. Потім бур, відчувши тверду речовину, подасть сигнал автоматам, і підземохід упевнено рушить вгору, назустріч сонцю.

Та руки Дектярьова було вже паралізовано.

Випромінювання ніяк не могло доконати геолога.

Серце, підкоряючись палкому бажанню, все ще билося в грудях. І легені ще ловили повітря короткими гарячими порціями. Головне ж — йому підкорявся розум. А якщо очі бачать і голова працює, Дектярьов боротиметься за врятування підземохода.

Якби діяли руки!

Він почав рухати головою і плечима, за опору йому правило повітря, а яка це опора?

Синтезатори відновлюють повітря, і воно безперервно циркулює в кабінах. Повітря надходить через люки і відсмоктується через раковини на торцях рами. Якщо набратися терпіння, його, мабуть, наблизить до пульта.

Дектярьову пощастило повернутися. Тоді він побачив пульт унизу праворуч. Чорна зіниця екрана байдуже стежила за боротьбою вченого. Сяяло сузір'я зелених лампочок — апаратура могла служити людині, вона чекала наказу. Лише риска гравіметра стрибала на шкалі.

Микола Миколайович шалено запрацював плечима, — ждати було несила. Але одразу зупинився. Нервами справі не допоможеш. Відсапався, наказав собі заспокоїтися, заплющив очі. Йому здалося, що минуло багато годин, перш ніж він знову глянув на пульт. Та збігло всього вісім хвилин.

І все ж він переконався, що не лишається нерухомий: його дещо наблизило до стіни. Ще трохи — і він торкнеться її. Чекати… чекати… а сили залишають його… кров стукає в скронях, серце по-зрадницьки завмирає. Серце турбує його найбільше.

Тільки б устигнути! Журнали, списані ним і Біронтом, стрічки самописців, магнітофонний дріт із записом повідомлень, надісланих, але так і не почутих нагорі, — все це повинно попасти до людей, і в цьому сенс боротьби. Треба примусити підземохід лягти на курс до земної поверхні.

Нарешті стіна поруч. Микола Миколайович довго примірявся до крісла, врешті зважився й відштовхнувся од стіни головою.

Хоч яке незначне було це зусилля, проте біль у голові осліпив його. Геолог задихнувся, начебто ковтнув нерозбавленої оцтової кислоти. І все ж йому вдалося зберегти свідомість, щоправда, для цього довелося зібрати всю свою волю й зосередитися тільки на бажанні дістатися до пульта.

— Ще трішечки, старий, — підбадьорив він себе, — лишилося небагато.

Надія не справдилась. Дектярьова пронесло повз крісло до протилежної стіни. Він знову відштовхнувся головою, іншого виходу все одно не було. Як усе боліло в нього! Микола Миколайович здавався собі якоюсь літаючою посудиною. Він не відчував ні нутрощів, ні мозку, нічого — тільки біль.

І тут знову з'явилася спокуса припинити боротьбу. Він знав: одразу настане небуття, вічний спокій.

Ні, він не мав права здаватися. За його боротьбою стежили Біронт і Чураков, Скорюпін і Міхєєв. І ще десятки очей відчував на собі: Катюшині, Аркадія Семеновича, друзів із Академії… Його діти й онуки чекають від нього справжньої великої перемоги. А він стільки прожив і так мало зробив.

Отож треба терпіти.

І ще двічі довелося йому відштовхуватися головою. Не витримавши, вчений закричав, закричав голосно, гадаючи криком вгамувати фізичні страждання. Крик луною розлігся по кабінах.

Четверта спроба закінчилася успіхом. Микола Миколайович потрапив у крісло, як баскетбольний м'яч до сітки, і застряв у ньому.

Тепер треба було повернутися, сісти, а це не так просто. Один необережний рух — і його знову підніме в повітря.

Він повертався повільно, дуже повільно. Змертвілі руки тільки заважали йому. А параліч підкрадався до серця. Почала втрачати чутливість шкіра на голові. Холодна рідина обволікала мозок.

Треба