Олександр Казимирович Вільчинський - Льодовик

якийсь момент протилежний берег уже почав здаватися ближчим. Я тривожно оглядався і шукав очима тепер уже ледь видиму самотню цятку «Хаммера» під похмурим небом. Натомість машини й люди на протилежному березі ставали все чіткішими, у людських силуетах уже можна було розрізнити чоловіків і жінок у якихось, начебто білих, покривалах поверх одягу.

Вони стояли тісним півколом довкруж багаття, і в мене одразу закралася підозра, що це, можливо, одна із тих сект, про які я і чув від Міхи, і читав в українській пресі. Вони трималися за руки й похитувалися в такт, як це зазвичай роблять люди, коли співають. А коли новим поривом вітру човен ще раз розвернуло, то до мене долинули і слова пісні:

И–иха–а–аді–іла на бєрєг Катю–юша! На–а висо–окій, на бєрєг кру–утой!..

Якщо це і секта, то, вочевидь, не наша — це до мене одразу дійшло. А що, людям також треба якось розважатися! І на цьому пустельному глинистому березі на тлі двогорбого гляціала під важким сірим небом важко було уявити сумнішу картину, ніж купку цих співаючих у білих покривалах на тлі понурого льодовикового ландшафту і самотнього рибалку у надувному човнику, якого ганяло озером уперед–назад… Вони мене, напевне, також помітили, але співати не перестали, навпаки, ще більше пожвавилися. Але мене у цей момент знову почало відносити.

Все ж я помітив підняті доверху руки, подумав, що це вітання, і також помахав їм спінінгом. Потім там, на березі, серед них почався якийсь броунівський рух, а я думав лише про гарячу ванну. «Як тільки виберуся звідси, з ванни не вилізу мінімум годину», — вирішив я тоді у своєму човнику, з веслом в одній руці, а спінінгом в іншій. Мабуть, тільки такий закінчений кретин, як я, може серед води думати про воду.

Мені у відповідь також замахали руками, щось закричали, і я нарешті зрозумів, що у них просто почалася якась неофіційна частина. Невдовзі високий жіночий голос затягнув:

Е–ей, ма–аро–оз, ма–аро–оз! Нє–є ма–а–аро–озь и–иня…

Вітер немилосердно шматував слова:

Ма–аєво ка–а–аня–я! —

але спів обірвався так само різко, як і почався. У цей момент вітер знову почав мінятися, і мене закрутило–завертіло посеред плеса, та я все ж помітив, що пожвавлення на березі викликане чаркуванням. Там, трохи збоку біля машин стояли столики, очевидно, із пляшками й закускою, і до них усі підходили, а потім до моїх вух долетіло неголосне і рване, наче прапор на вітрі: «Ура!». Як це прийнято у росіян, жінки пили нарівні з чоловіками. А після цього взагалі почалися дива, ще до того як мене почало відносити назад.

Вони розступилися, і на середину вийшов чоловік так само у білому покривалі. В одній руці він тримав пляшку, а в іншій — щось схоже на револьвер. У першу мить я навіть не повірив, що таке можливо. Але вітер дув від них, і до мене, здається, навіть донісся звук полегшеного зітхання, коли чоловік опустив револьвер і став у коло. Деякі і жінки, й чоловіки почали його обнімати. Потім вони знову розступилися, і з кола вийшов інший, уже без пляшки. Він так само приставив до голови револьвера, і, здавалося, я так само почув полегшене зітхання.

До мене нарешті дійшло, що це вони граються не в що інше, а в «російську рулетку». Коли я ще служив строкову, то вічно п'яний капітан Мазутов, або просто «Мазут», коли прокрався, також погрожував зробити собі «російську рулетку», що у його виконанні звучало так само, як зробити харакірі…

У цей момент до мене дійшло, що це у них, у цій секті, мабуть, щось на кшталт ритуалу. І поки мене почало відносити, я ще встиг побачити і третього. «Бог любить трійцю», — подумалося мимохіть, але й цього пронесло. Якась п'яна бабенція, з центнер ваги, хоч він і пробував її відпихати, від радощів повисла у нього на шиї й завалила додолу, вони обоє упали.

— У–у–у–у! У–у–у! — донеслося з їхнього боку якесь дике завивання, а може, просто вітер у капюшоні.

А потім був і четвертий, уже коли я нарешті кинув під ноги спінінга і, користуючись попутним вітром, двома руками як слід взявся за весла. І аж тоді до мене долинув сухий тріск пострілу. Я підняв очі й побачив, як той четвертий повалився на землю. Чийсь зойк — і завивання майже одразу кількома жіночими голосами, і ця огрядна, що досі ще лежала, і, здається, завивала лежачи найголосніше… Тоді я почав ще сильніше гребти: а що, коли цим ненормальним захочеться ще й по мені постріляти, хоча б тому, що я бачив усе це. Мене–то вони із револьвера з такої відстані не дістануть, а от човна продірявити можуть…

Після пострілу ніхто уже на середину не виходив. Мабуть, у них до першого трупа, вирішив я. Якщо допливу, треба буде зателефонувати у поліцію. Це ж убивство на моїх очах…

З кожним гребком та ще й із попутним вітром човна відносило все далі від їхньої компанії, аж поки люди й машини на тому березі знову не перетворилися на ледь помітних мурашок. Невдовзі я відчув тертя човна по намулі і ніс його вперся у твердий берег.

У поліцію я, звичайно, не зателефонував, нехай розбираються самі, та й тяганина, усі ці свідчення мені зараз ні до чого. А от повну ванну гарячої води таки напустив, хоча вистачило й п'ятнадцяти хвилин лежання. Відчув, що засинаю, а спати у ванній, як Петруня у туалеті, — це вже занадто. Мене відчутно морозило, міг бути й жар, але зміряти температуру я не мав чим. І ще я подумав, що непогано було б саме зараз перечитати Трубая. Після такої риболовлі кращого й не придумаєш!