Іван Керницький - Король стрільців

рогачі — фірманував, — а лісничий завжди гостив його білою кавою і бухтами на маслі. А вже за патик, то стрий Гнатко не турбувався: ціле гумно мав завалене бучиною… Хо-хо, Гнатко! Хі-хі, Гнатко!

— Пилипе, або даєш ту оковитку, або нє?..

— Даю, даю.

Пилип розпускав у коморі «бунгу». Бабрався, ляпався, доливав воду, фарбував соком, пробував частенько, яке то, і крутив носом:

— Пся кров, ще моцна!

— А ти тілько не кушай, бо всьо викушаєш! Та й лиши краплю до зуба, щоб було закропити!

Пилипиха з донькою-відданицею увихалася коло драглів. Ложки рахувала.

— Дев’ять… десять… І пощо ти тую кривописку кликала?

— Мамуню, я не кликала, стрийна Марина сама присилилася.

— І штири бахори притягнула!.. Страх! Та то хмару зжерло би…

Через поріг перекабанився ще один гість — якийсь пізній, — парубій, мов грім, маківкою стелю підпирав, кудрява грива прилипла до чола, скропленого маєвим окропом, як житня полова до мокрого току. Парубій був якийсь неповороткий і нюнькуватий, місив кашкетину у ведмежих лапах, перевалювався з боку на бік і обгуркував лавицям ноги. Як добре розмахався, то, закрадаючись, якби йшов на заріз, зачав вітатися з гостями: як ся маєте, як ся маєте! — і так ген-ген, аж до самітнього чудотворця Миколая, що висів скромно коло бовдура в поколупаних рамах. Вуйкам-стрийкам термосив жмені, аж у суглобах рипотіло; вуйнам-стрийнам розсіяно настолочував носи чобіт і цмокав кожну в руку. Вуйни-стрийни буцімто бентежились, сіпали руки до себе і з панська відпрошувалися: «Перепрашаю… Та нащо?» Надутого стрия Гнатка на покутті також був наважився поцілувати, але тамтой не дався.

— Най, най, я не ксьондз!

Вуйни-стрийни вже юдили, вже шипіли, мов гадє сорокате:

— Хто-хто?

— Та во, жених… На зальоти!

— Йдіть, йдіть…

— І я так скажу.

— Бая. Та во, Пліхівського Петро. Із Залісся буде приставати.

— До Ганни?

— Умгу…

— Ага-а-а!..

Але втишилися, якби врубав, бо вже хитався на порозі присадкуватий Пилип, такий радий, що Господи, увесь сіяв, як великодна паска, витирав до ліктя чарчину, а з-під пахи виглядав на світ цікаво кукурудзяний корок… А за ним котилася Пилипиха з оберемком дерев’яних ложок, ґаздиня широка, як канона, три рум’яні підборідки і шалянова спідниця в чотири пілки, — аж з’ячіла, аж просльозилася на вид любих гостоньків! А за нею, мов за баштою, — Ганна відданиця, як свіжа, росою скроплена китичка маків, горошків і любистку, весняною усмішкою опоясана — хилила вниз смолисті вії та розпашіле личко тулила у вишиваний рукав, на вид довжелезного валила, що кудрявою маківкою підпирав стелю.

Заметушились гостоньки, заскрипіли лавиці, відозвалися ложки і череп’я.

Та як празник — то празник!

Сонце, як промінний живородний моноліт, тонуло на заході в купелі жемчугів і тремтіло, немов тепле ще, та застигаюче серце поміж молочними китягами яблуневого квіту. Снопи сліпучих іскристих ножів, якби кованих із червоної міді, пронизували кожний лист, кожний цвіт, прокрадалися крізь тиччя косатої квасолі та хоругви повійки й гаптували позолотою вибілені празнично призьби. Благу й жагучу радість маєвої днини холодив передвечірній легіт, яким пахли напучнявілі й обвагітнілі родильною снагою нивки, буйні-багаті в розкішну ярицю. Рукаті журавлі настовбурчилися під зеленими горіхами й пили запашно-п’янке вино весни повними відрами, як воду!.. Ген високо, в чистому, як сльоза, блакиті змагалися за першенство в небосяжному льоті ластівки з флотилією білих голубів, перекликалися бузьки на чубах стріх, мов стежі на степових курганах, із затишних садків котився, як щире срібло, дівоцький сміх, а там — на вигоні, де був великий фестин, фуркотіли попід облаки шнури коралів та квітчасті спідниці на розгойданій каруселі.

Танцював, і п’янів, і чманів цілий вигін із весною в палких обіймах, з молодістю навприсюди, бо лугова оркестра з Красної Долини на тридцятьох трубах різала козака.

Гей, празник, бо — празник!

А з хат крізь відчинені навстіж двері й вікна трискали гомінкими каскадами і не вмовкали ні на часину співи, сміхи і празничний гамір. Село ликувало, село празникувало:

— Дай Боже здоров’я!

— Дай Боже і вам! Як празник — то празник!..

У Пилипа за потоком гості кінчали обідати. Ще сягали дерев’яними ложками в полив’яні миски з драглями, ще досягали п’ятірнею пальців піраміду покраяних книшів, але все те робили ліниво і спроквола, як панщизняну чинитьбу, бо обідали вже поверх три години. Обличчя в гостей пашіли, як грань, віддих ставав сопливий, руки обважнілі. На висках перлився піт, на бородах світилася масність. Дядьки, достойно покректуючи, попускали ремінці, молодиці холодили гожі й зарум’янілі лиця запасками. Ой, ой, але ж то душно!.. Най пан Біг боронить… Фу!.. І я скажу. Душно.

Тільки стрий Гнатко не звертав уваги на горяч — самовпевнено розперся у своєму кожусі на покутті й галасливо розповідав вуйні Марині, як то він раз на ловах перевернув із залубнями графа Потоцького і його жінку — тоту з Гішпанії, ци мара її знає звідки. Вуйко Атанас, що вже десять літ хорував на шлунок, меланхолійно хитав пожовклими, якби вимоченими в оцті щоками, і відтикав кукурудзяний корок у пляшці з оковитою. Плящина-літрівка робила вже свою останню туру.

— Дай Боже здоров’я!

— Пийте здорові.

Стрий Гнатко гольнув чарчину моцної запіканки, не моргнувши бровою, й наливав вуйні Матроні, що відпрошувалася та відхрещувалася, та божилася, що вона вже «цалком» п’яна. Але випити — випила. Вуйко Атанас закусив книшем — кутними зубами, бо передні вже повипадали, та монотонно скаржився кумові Максимові, як то його дохтори пороли і витинали