Василь Павлович Січевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

Поки чоловіки, не звертаючи уваги на міцніючий норд-ост, вкладали у лаковані саркофаги вирубані з вічної мерзлоти тіла Бенджамена Грісса і Білла Уолтінга, медицина в особі Ніни Павлівни намагалась заспокоїти розтривожене невдачею серце містера Патріка.

Людмилі було жаль цього ще не старого симпатичного англійця. Його намагання відстояти свою честь викликало співчуття. Хотілось допомогти йому, але як це зробити — не знала. Розуміла, що допомога, окрім камфори, могла бути і якоюсь іншою. «От якби найти цього чортового Кребса, думала Людмила, засовуючи в сумку Журавльової метилену коробку із шприцами. — І куди він міг подітися? Як це сказав колись Касян: час забирає з собою таємниці людських трагедій, а мертві все одно не відпускають наших. До чого він тоді говорив це? Га-а?»

Людмилі згадалась історія, яку розповідав Касян Калікін ще тоді, як лежав у лікарні, в один з вечорів, коли вона чергувала в його палаті…

… Більше як сто років тому команда норвезького судна, що промишляло біля тутешніх берегів, заглянула у покинутий російський станок на Беллсунді. Там були знайдені два трупи в російській одежі і гвинтівка, на прикладі якої було щось написано. Гвинтівку переслали в Архангельськ, де написане прочитали і довідались про трагедію, що сталася на шхуні «Григорій Богослов». Через багато років винуватих судили. «Простите нас, грешных, оставили, злодеи, бог им заплатит, — згадувала Людмила вирізані на прикладі слова. — Подстрелил Ивана Гвоздарева Колуп-собака».

Розповіді Касяна Людмила запам'ятовувала до найменших подробиць. Зараз вона думала, що саме Касян Калікін міг би дещо знати про катастрофу літака і пов'язаних з нею обставин, йому на островах архіпелагу кожен камінь знайомий. Людина він освічена, закохана в ці місця. Він по-справжньому захоплюється їх історією, не те що цей пустобрех і балаболка Семен. І чого він тільки прийшов сюди з Журавльовими? Людмила не могла собі пояснити, чому недолюблює цього чоловіка… А Касян про кожен залишений станок, про кожну заїмку, забутий богом і людьми хрест на узбережжі розповідає годинами. Знає, хто і коли поставив тут яку хатину, який станок. Ні, не міг Касян пройти повз таку подію, як катастрофа літака. Адже під час війни він був тут.

Людмила вирішила поділитися своїми думками з Петром і підійшла до нього. Добриня курив, відпочиваючи з Михеєвим біля бульдозера. Над мокрим Петровим чубом клубочилась пара. «Стомився він добре, — подумала, дивлячись на нього, Людмила. — Та що поробиш, до Касяна доведеться йти».

— Петре, візьми у Журавльових лижі.

— Навіщо? Сідай з Вовчиком до кабіни, тепліше буде.

— В кабіні поїде Ніна Павлівна, — сказала Людмила.

— Всі троє помістимось, — посміхнувся вищербленим зубом Вовчик. — Така честь. Першу красуню повезу на своєму дредноуті.

— Ні, Володю, нам з Петром Степановичем до геологів треба йти.

— Куди? — здивувався Добриня.

— Касян на ГРП, а нам до нього треба. Розумієш, він мені якось розповідав про цю катастрофу… В подробицях розповідав, а у мене все вилетіло з голови… А раптом він знає те, чого ми не знаємо.

— Та що він може знати? — Петро переминався з ноги на ногу, мружився від сигаретного диму. — В цій історії сам чорт ногу зламає. Був чоловік похований і раптом на тобі — нема його. Якщо звір відкопав, то чому кісток нема? Жодного сліду…

— Схоже, що цей містер Кребс очухався, після того як його в могилку поклали, встав і пішов прогулятися… А загалом, скажу я вам, дружочки, не гладко тут, ні… Таємниця з душком. Я от… — Вовчик уже настроївся розповісти ще страшнішу історію, проте Людмила не мала наміру його слухати.

— То ти йдеш? — спитала вона, кинувши на Петра твердий, рішучий погляд. Він зустрів її пропозицію без ентузіазму, однак зізнатися в тому не наважився. Яка там утома? Про що може бути мова, коли б зовсім падав з ніг — і то саму її на ГРП до Калікіна нізащо не відпустив би. Йому одразу згадалися очі Людмили, її посмішка, коли сьогодні вранці вона побачила з вікна «люкса» Касяна.

— Бувай, Вовчику. Передай нашим, що ми на кросі!

— На такому кросі засвербить у носі! — хмикнув Вовчик. — Я б ні за що в світі не пішов.

— Так тебе ж і не запрошують, — відрізала Людмила, вже крокуючи до саней, біля яких стояли Журавльови.

Петро кинув виразний погляд на Вовчика і голосно, так, щоб чула Людмила, сказав:

— Подумаєш, десяток-другий кілометрів пробігти на лижах. Для нас, молодих нежонатих, дурниця. Через годинки три будемо чаї ганяти на гасієнді у Калікіна.

Намахавшись кайлом та лопатою до болю в кістках, Петро таки стомився. Наказуй йому Журавльов, він сказав би, що не може, і вважав би свою втому вагомим аргументом для відмови, але ж його запрошувала Людмила. Хіба їй підмовиш? Тим більше, що вона і не просить навіть, не говорить більше ні слова. А от зараз візьме у Журавльових лижі і чкурне у бік Айс-фьорда, тільки її і бачили. А ти, коли звичайно не чурбак, обов'язково підеш за пню. Не можна ж відпустити її одну в таку погоду. От і вітер зривається, і хмари вже зовсім обважніли, ніби палилися свинцем, от-от завірюха зірветься.

— Давай, Людок, я тобі кріплення підтягну, — він став перед нею на коліно. — Все-таки неблизька дорога. Від ГРП до Баренцбурга скільки? А звідси, коли напряму, і то кілометрів п'ятнадцять буде…

Заревів мотор бульдозера. Басово рипнули сани-волокуші. Важко повертаючи боками, машина вийшла на свій слід і поповзла, перевалюючись через велике і мало каміння в бік Грен-Гарбура. В кабіні з Вовчиком сиділа Ніна Павлівна. Чоловіки, прикрившись од вітру брезентом, влаштувалися на санях поруч з Белчем і полірованими трунами.

Спочатку ішли мовчки. Людмила не любила пустопорожніх балачок, і Петро про це знав. Йшли, підставляючи лівий бік норд-осту. Ближче до перевалу він зовсім розлютився: зривав з насту сухий сипучий сніг і, натикавши