Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга третя

— Давно не бачились… Понад десять років. Востаннє на другому зборі здибались, а то був сорок перший рік… Вас тоді обрали членом центрального проводу, — і знову та улеслива інтонація.

— Обрали… — якось непевно промовив Леміш. — Тверду пам'ять маєш, чоловіче… — Ну, ходімо снідати. Моя господиня щось там підсмажила. — В очах у Кука майнула подоба посмішки. — Тут не Мюнхен, проте сало й яйця свіжі.

Навіть не посмішка, а сама інтонація дістала печінки. «Над тобою кепкують, над твоєю європейською амбіцією». І знову лаяв себе: «Чого це ти, мов те цуценя перед вовком?» Стиснувши зуби, насупившись, переступив поріг.

У невеличкій вітальні був накритий до сніданку стіл.

— Може, чарку? — спитав Леміш.

— Дякую, але зранку якось… Та й розмова у нас…

— А я вип'ю… — підійшов до мисника, взяв звідти карафку і налив повну ложку. — Чистий спирт… Лікарі радять натщесерце… Виразка дістає. А ти чого стоїш? Сідай їж.

Він ковтнув з ложки спирту й теж сів до столу, поколупав вівсяну кашу й раптом просто, дивлячись в очі гостеві, спитав:

— Тебе хто прислав?

— Лебедь… Це вам: гроші, листи, звіти «Закордонного представництва Української головної визвольної ради».

Леміш і не торкнувся пакунка.

— Чого він хоче?

— Перепрошую, пане Василю, але ви якось так навально… Хіба одним словом скажеш?

— Скажеш, коли є що сказати.

— Думаю, що сподівається на вашу підтримку.

— Підтримують того, хто падає, а наш Миколка… — Леміш відсунув від себе миску з кашею. — І коли вони вже дійдуть розуму?! Сокира над усіма нависла, а вони, мов когути, один з одним чубаються.

— Там усе складніше, ніж здається на перший погляд.

— Ну, ну… Розкажи. Цілком імовірно, що, сидячи тут, у пущі, я відстав і не розумію тамтешніх проблем. — Підсунув до себе кашу. — Ти, друже Василю, не приймай мої слова на себе. До тебе моє серце тепле ще з Берези-Картузької, де ми з тобою разом гибіли. Я знаю, ти завше хотів справі добра. Розказуй… Усе розказуй. Тільки не бреши, я того не терплю.

— Відверто кажучи, справи наші за кордоном кепські. Жебраємо, тягнемо руки за копійкою, мов старці на паперті. Самі знаєте, як там: куди не ступиш — плати, а грошей катма. Бандеру утримують англійці, нам дещо перепадає від американців…

— Ти не крути, чоловіче, говори як є. Я давно вже бачу, у що воно вилилось і куди тече… Продаєте наших хлопців на вишкіл у Обербейрен а чи у Мюльхайм, з тією лише різницею, що там платять фунтами, а там — доларами…

Після цих слів і гіркоти, з якою вони були сказані, Тур не наважився торкатися тих проблем, на вирішенні яких наполягали Лебедь із Гриньохом, а тому почав заходити з іншого боку.

— Наша діяльність там потребує грошей. Ті датки, які збираємо з симпатиків, не забезпечують утримання функціонерів, а бандерівський провід…

— А хіба ваші провідники не живуть у дорогих помешканнях, не марнують грошики на ресторани, курорти, розваги з гарненькими дівчатками? Хіба вони не мають цупкі рахунки у банках, не живуть набагато краще, аніж жили до еміграції? Я правду кажу?

— Та воно-то так…

— От бачиш, а ти все на бандерівський провід.

— Так воно ж і те правда. У Штатах, приміром, від жертводавців збирають великі гроші на організацію, проте не всі висилають до Мюнхена, хотять у такий спосіб примусити всіх, хто крутиться біля Бандери, пошукати собі якусь працю і заробляти на життя. А Бандера, бач, хоче мати побіля себе цілий штаб. Каже, це потрібно, щоб на Заході знали, що боротьба у країні розгортається.

— Ну, діла твої господи…

— А оце нещодавно вдався до зовсім ганебної справи. На Фіріхштрасе запровадив підпільну друкарню і фальшує фунти, долари, карбованці. Я сам був свідком, як ту боївку, з якою мені потім довелося летіти, чухрала комісія Інтерполу. У кожного знайшли фальшиві банкноти. Хлопці прямо сказали комісарам, що отримали їх із власних рук Бандери. Я не мав би вам про те розказувати, але ж ви наполягаєте…

— Наполягаю, друже… Наполягаю… — Леміш підвівся з-за столу, відійшов до вікна. — І хто це напосівся на Степана? Кому це так хочеться посварити його з англійцями?

— Чого не знаю, того не знаю…

— Хитруєш, Василю. Знаєш. Мабуть, і сам доклав до того руку?

— Бачить бог… — Тур перехрестився. — Я того не торкався.

— Може, й так. Може, й без тебе обійшлися… — пильно зиркнув на Тура.

— О, та ти зовсім нічого не їси. Поганий з мене хазяїн… Закидав гостя запитаннями. Ти їж… — сказав, знову сідаючи до столу.

Тур почав їсти, хоча через те, що відбувалося, остаточно зник апетит. Він почувався зле. Розгубив усі заздалегідь заготовлені слова й думки. Розгубив, бо не такою уявляв собі зустріч з головнокомандуючим воюючої. Думав зустріти, як те було колись, сильну особистість, крутий норов, фанатично віддану справі людину, а тут…

— Виходить… — вів далі Леміш, — вождя вам взагалі не треба.

— Та ні, чому ж… Мова про Бандеру, особисто про нього. Ну і його провід, звичайно. Час обігнав їх. Навіть серед прибічників Степана чути голоси… У його виступах, заявах у пресі за зливою банальних фраз немає сили переконання, навпаки, таяться симптоми зневіри. Все те відкриває цілковите спустошення, його духовну порожнечу як людини, яка забігла так далеко, що вже стала перед дилемою: а що тепер? куди далі? Все це приносить більше шкоди, ніж користі націоналістичній ідеї… Та й ті, котрі наближені до нього, на те тільки й здатні, щоб давати привід для сміху та кепкування. Стецько самозакоханий до краю, й разом із своєю Мухою щодень виставляють