Володимир Миколайович Владко - Ідуть роботарі

Майте на увазі, що недалеко вашого міста табором стоїть численне військо. Воно чекає лише наказу сунути на місто. Отже, можна навіть передбачати, що уряд через поліцію спробує спровокувати такі виступи. Бережіться провокаторів!»

Далі директиви оповіщали про те, що завтра будуть надіслані гроші, і закінчувалися так:

«Ще кілька днів треба перечекати, бо досі не остаточно з’ясувалися наші сили. Через два-три дні ви одержите чотири вагони зброї. Цей вантаж буде під маркою «залізного краму». Приготуйте приміщення і добрих людей для розвантаження, бо це треба буде зробити протягом однієї ночі».

Отже, члени страйкового комітету суворо спиняли всякі наміри робітників заходити в сутички з поліцією, хоч, одверто кажучи, їм самим давно вже свербіли руки зробити те ж саме.

Ні Боба Леслі, ні Тіма Кроунті біля заводу не було, бо їх старанно розшукувала поліція, яка працювала тепер особливо сумлінно під керівництвом нового свого начальника, керівника організації «Бойових хрестів» Гордона Блека. Власне, шановний секретар профорганізації містер Топкінс мав усі підстави бути незадоволеним з такої лінії поведінки Гордона Блека: адже якби Гордон Блек не вимагав від поліції обов’язково спіймати Леслі і Кроунті, — поліцаї були б коло заводу під час промови містера Топкінса і, безумовно, не припустили б такого неввічливого вчинку щодо його персони.

Майк Тізман лежав у лікарні. Його стан був безнадійний. Куля штурмовика прострелила його легені. А що штурмовики тієї ночі випробовували надрізані кулі, то куля, яка влучила в груди Майка Тізмана, розплющилася всередині його тіла і вирвала, виходячи з спини, великий шматок. Лікар бачив, що Тізман умирає. Порушуючи правила поліцейської лікарні, він спитав Майка після останньої перев’язки, коли поранений, закривши очі, ледве чутно стогнав:

— Може, вам треба щось переказати на волю?

Майк Тізман, не повертаючи голови, подивився на нього стражденними очима і з зусиллям відповів, бо кожне слово завдавало йому болю:

— Якщо можна, передайте товаришам, що я хотів загладити свою мимовільну провину. Я повинен був знати… я ж не хлопчик… що поліція щось хотіла вчинити, випускаючи мене без причини на волю. Отже, я вмираю щасливий, що своєю смертю допоміг товаришам врятуватися і зберегти їхню волю для нашої загальної справи…

— Може, передати щось вашій родині?

Але Майк Тізман уже не міг відповідати, він і без того надто багато сказав. У нього пішла горлом кров. То був його останній день. Надвечір він помер.

Він лежав на цинковому столі трупного покою поліцейської лікарні, худий, блідий і витягнений, мов після страшного нападу свого звичного кашлю. Він лежав мертвий, так і не побачивши синього моря, так і не побувавши в Червоній Країні, не здійснивши постійної мрії свого довгого життя.

Мадлена не знала нічого про смерть Майка Тізмана, бо вона сиділа в окремій камері центральної тюрми.

Спочатку, коли її привели до цієї камери, коли за нею з гуркотом зачинилися важкі двері і клацнув замок, вона не вірила собі. Адже єдине, в чому вона не мала сумніву, це те, що її не заарештують. Звідки в неї була така певність, вона не знала й сама. Але, допомагаючи тікати Тімові, Мадлена спокійно ставилася до думки про те, що її захоплять штурмовики або полісмени.

Вона припускала, що їй хіба що вчинять допит зразу після затримання. Чомусь вона твердо вірила, що цей допит навіть не триватиме більше як кілька хвилин, що її відразу після нього звільнять, і що, це вже безумовно, ніщо не завадить їй своєчасно увімкнути приймач наступного вечора, щоб провести чергову розмову з Галераном.

Всі ці сподіванки не справдилися. Після сухого й суворого допиту, який провадив сам Гордон Блек, він сказав:

— Я попереджав вас, міс Стренд, що вам найкраще було б відверто й докладно розповісти нам про все, що ви знаєте в цій справі. На жаль, ви або мовчите, або розповідаєте, пробачте, такі речі, які аж ніяк не можна сприйняти за серйозні свідчення.

Він поглянув на Мадлену, мов чекаючи відповіді. Мадлена мовчала.

— Ну що ж, — зітхнув Блек. — Я сподіваюсь, що ви, міс Стренд, тримаєте себе так лише тому, що дуже знервовані нічними пригодами. Дійсно, це ж просто жахливо: така молода дівчина — і пробути майже цілу ніч на цвинтарі!.. Я дуже прошу вас заспокоїтися і висловлюю тверду надію, що завтра ви у спокійному стані розмовлятимете зі мною значно вільніше. Черговий, проведіть міс Стренд до призначеної їй камери!

Це розпорядження наче штовхнуло Мадлену. Вона зблідла, різко підвелася і, дивлячись просто в обличчя Блекові, запитала:

— Мене?.. До камери?..

— На жаль, так, міс, — сухо відповів Гордон Блек. — Черговий, виконуйте наказ!

Кілька годин Мадлена не могла примусити себе сісти на жорстке ліжко. Вона ходила по камері від одної стіни до другої, читала по них написи, що залишилися від її попередників. Це перший раз в її житті Мадлена опинилася у в’язниці, та ще в опрічній камері. Більше того, — її допитував сам начальник поліції! Це буває не дуже часто.

Взагалі ж, Мадлена не боялась ні в’язниці, ні камери. Єдине, що не давало їй спокою, це думка про те, що тепер вона не зможе ввечері провести чергову розмову з Галераном. Щодо цього, то сумніву не могло бути.

Лише на світанку, коли несподівано мигнувши, згасла електрика і на зміну їй через ґратчасте вікно камери пробилося перше проміння рожевого ранку, Мадлена примусила себе лягти на ліжко і закрити запалені, втомлені очі. Але спала вона дуже недовго. Вона прокинулась, немов хтось її штовхнув.

Але очей відкривати їй не хотілося. Вона лежала і мріяла:

— Безумовно, це був лише неприємний, жахливий сон. От зараз я розплющу очі — і побачу свою звичну кімнату, одягнуся — і ввечері, коли до мене прийдуть Тім і Боб, розповім їм про цей кошмар.

Звісно, мрії залишилися самими мріями. Мадлені все ж таки довелося розплющити очі й пересвідчитися в тому, що її арешт, допит, камера у в’язниці тощо — були не сном, а