Габор Молнар - У країні ягуарів

Спускаюсь пологим схилом, збираючи жуків, павуків та інших комах. Спрага мучить страшенно. А води я ніколи не беру з собою. Навіщо? Адже в сорокаградусну спеку вона так нагрівається, що нею все одно не утолиш спраги. Мабуть, доведеться повернутися додому.

Відстань і напрями тут досить умовні, тож моя стоянка для мене — центр світу. Звідси щоранку вирушаю і сюди щовечора повертаюся. Іноді, заблукавши, кружляю навколо неї.

Піт стікає з чола в очі, на бороду. Шия, плечі, груди, спина — все-все мокре від поту. Одяг на мені хоч викручуй. І де береться в мені стільки води? У волоссі повно сміття, дохлої комашні. Павутиння прилипло до тіла, і воно дуже свербить. Проте я вже всього цього не помічаю. Джунглі вимагають від людини великої витримки і фізичної сили. Але труднощі не зупиняють мене. Щоранку з новими силами я виходжу в хащі. Пристрасть колекціонера, мисливця і любителя природи долає всі труднощі, тим паче, що я добровільно обрав собі це важке, але дуже цікаве життя в бразильських джунглях.

За кілька годин я схуд кілограмів на два, а до вечора втрачу у вазі, мабуть, ще більше. Спека стає нестерпна: після обіду так хочеться пити, що аж у голові паморочиться. Хіба я міг знати, що не знайду в лісі води? Досі в джунглях я майже щодня натрапляв на струмки, що протікають на дні мальовничих ярів. А сьогодні не пощастило. Сонце нещадно палить. Самопочуття таке, ніби я сиджу в гарячій печі, з якої витягли хліб. Я досить далеко зайшов, сподіваючись натрапити на струмок, та й комахи манили все далі й далі.

Пора вертатися. Довгенько проблукав на цій скелі.

Поправляю за плечима рюкзак, беру з землі рушницю і рушаю назад. Ступивши кілька кроків, зупиняюсь, вражений. Недалеко від мене, на освітленій сонцем галявині, грізно завмерли одне проти одного, схожий на тхора гризун — кангамба і отруйна змія — жарарака цінзенто. Більший за пацюка огидний гризун пильно стежить за отруйною змією. Кангамба не ворушиться, наче скам'янів. Отруйна змія підняла страшну голову і напружилась, приготувавшись до бою. Темно-сіра шкура її на череві всипана коричневими цятками, а на спині і боках — чорними.

Гризун, чекаючи нападу змії, не помічає мене. В цю мить я для нього просто незвичної форми пень. Жарарака тим більше не звертає на мене уваги. На опалому листі ось-ось відбудеться поєдинок не на життя, а на смерть.

Гострі, дрібні зуби гризуна розтрощать змію, якщо схоплять її за шию. Однак блискавичний удар змії і гадюча отрута не менш небезпечні. Правда, у кангамби вже виробився імунітет проти зміїної отрути, тому він у меншій небезпеці, ніж інші звірі. Я кілька разів бачив кангамбу, навіть застрілив кількох. Але досі не мав нагоди пересвідчитися в тому, що ці гризуни поїдають отруйних змій. Вперше бачу кангамбу в хвилину боротьби з своєю жертвою.

Жарарака, мабуть, не рада цій зустрічі. Її поведінка схожа більше на те, що вона приготувалася до захисту, а не до нападу. Загрозлива поза гризуна не вічна. Найміцніші м'язи не витримають довго таке напруження. Мить — і кангамба та жарарака сплелися в клубок. Опале листя злітає навколо них. Змія обвиває гризуна. Тріщить сухий хмиз. Нарешті, клубок втихомирюється, змія витягується, а малий гризун гострими зубами трощить її голову.

Поєдинок закінчився. Змія в зубах гризуна має вигляд довжелезної, безформної сигари. Підібгавши плазуна під себе, кангамба почав пожирати його.

Я поворухнувся. Гризун тепер помітив мене, блискавично обернувся і миттю запорпався в листя. Жарарака з розгризеною головою лишилася на листі. Мені шкода малого героя, який переміг небезпечного ворога. Якщо не чіпати змію, кангамба, може, ще повернеться по свою здобич. Він заслужив її жорстокою боротьбою.

Обходжу місце поєдинку. На голову отруйної змії вже налазять мурашки. Отже, жарарака не пропаде марно. Навіть якщо кангамба не повернеться до неї, мурашки матимуть що їсти. Вслід за першими розвідниками до мертвої змії приповзуть ще тисячі мурашок, і до ранку від неї зостанеться тільки кістяк.

Спрага не меншає. Я повертаю в напрямі своєї тіні. Це досить точний орієнтир. Тріщить під ногами сухий хмиз, шарудить опале листя. Проте на це вже не звертаю уваги. Швидше б дійти до стоянки. Про полювання навіть не думаю. Пробираюся крізь гущавину, розсікаючи гострим лезом теркадо гілки і ліани, що заступають мені шлях.

Обливаюся потом. Моя тінь вже вдвічі довша за мене. Скоро вечір. Ліс густішає. Під суцільним зеленим склепінням іти важче.

Тіні ще більше витягуються. Хащі стають такі густі, що крізь них майже не пробивається сонце.

Нарешті, сонце заходить. На щастя, небо чисте, не вкрите хмарами. Легше буде знайти шлях. Повний рюкзак дуже важкий. Майка в кількох місцях розірвалася. Коліна, плечі, руки червоні від подряпин. З деяких виступає кров, на інших вона засохла, і, коли я витираю піт, знову проступає свіжими краплинами. Ці подряпини — наслідок нервозності: в мене вже не вистачає терпіння обминати зарослі.

Сонце сіло. Я пройшов великий шлях у хащах. Тепер цим пологим схилом мене веде тільки інстинкт. Десь там, у кінці схилу, має бути струмок, а від нього навіть серед ночі доберусь до стоянки.

Тіні розпливаються, і джунглі одягаються в темне нічне вбрання. А струмка не видно. В роті сухо, ніби я в пустині Сахарі. Язик шорсткий, мов тріска. Вечір не приніс прохолоди і не зменшив спраги. Земля дихає теплом, і я весь обливаюсь солоним потом. Неймовірно хочеться пити. Хоч би краплину води! Адже вода, я певен, десь недалеко. Тільки де?

Темний праліс поринає в чорну, суцільну темряву. Ліани, мов невидимі канати, перепиняють мене. Часом падаю, спотикаючись через них. Ударник рушниці давно опущений, щоб, бува, не вистрілити, коли спіткнусь.

У лісі темно, наче мені хтось зав'язав очі чорною шматою. Ніякої надії добратися сьогодні