Віктор Семенович Близнюк - Землянка

додому… Лесю, допоможи Вовці та розкажи, як доглядати кролів.

Вони вдвох — Лесь за один край, Вовка за другий — обережно взяли клітку. Білянка стукнула ногою — пурхнули клубочки в своє гніздо. Кролиця обнюхала Вовчині пальці, лоскотнула пушком. «Е, ні! — усміхнувся хлопець. — Не пущу. Будеш у мене жити».

Тільки вийшли на вулицю, налетіла зграя малечі.

— Диви, диви, диви!

— Білянка, білянка!

— А лапки жовті!

— Куди ви несете?

На той шум, на той гам звідусюди витикались жінки.

Хай дивляться. Хай знають. Це Вовка сам заробив. Недарма гибів у степу, гірчив свою душу молочаєм. Тепер і в нього хазяйство. Зараз тепло, можна поставити клітку надворі. А як збудують хату — віддасть кролям землянку. І розведе їх силу-силенну. І пошле восени теплі рукавиці на фронт. І так напише: від Вовки Трояна, солдатського сина…

Так-то, люди.

15

Прийшла від Марусі нова звістка.

Вже те, що сестра писала не з Донбасу, а з рідного воронезького села Лепехи, здивувало й насторожило Ольгу. З дрожем відкрила конверт, пробігла перші рядки. І потемніло в очах.

Немає Павла!

Як і минулого разу, в Марусиному листі що не слово, то самі ойки, то крик сум’ятої душі. Але ясно одне: Павла не стало. Це був такий безжальний, такий несподіваний удар судьби, що Ольга, глуха й приголомшена, ледь допленталась із пошти додому, впала на кушетку, мокрим лицем уткнулась у подушку. Її термосила мати, щось питала стурбована Василина, а вона нічого не чула, нікого не хотіла бачити. Та коли б і зібрала сили, підвелась, все одно не могла б ні собі, ні людям пояснити: як воно вийшло? Разом працювали, збирали копійки на свадьбу — і нагла смерть під землею обірвала життя Павлові. Що ж розказати дідові Овраму? Що розповісти батькові, котрий загубив останню надію? Жінка, дочка, старший син і ось — Павлуша…

Після довгої безсонної ночі Ольга встала знесилена, зів’яла, немов витіпана куделя. Личко пожовкло, скорботні зморшки лягли під очима. Бездумно пройшлась до вікна й назад, одвернулась від матері, видавила із себе слабкий голосок:

— Поїду в Лепехи… Сьогодні ж… Одна Маруся, пропаде вона з горя.

Трояниха, Василина з Надійкою, Вовка, опустивши руки, дивились, як збирає Ольга немудрі свої пожитки. Зв’язала у вузлик платтячка, біле й рябеньке, парусинові туфлики, носові хустки. От і все. Ні, ще маленьке дзеркальце, десь Вовка їй знайшов. Тепер уже готова в дорогу.

Це було схоже на похорон. Покидала їх Ольга.

Мати кинулась раптом до Ольги, притисла її голову до своїх грудей, заридала німо й тужливо, ковтаючи солоні сльози-благання:

— Олю, Олечко… Лишайся, донько…

Вони плакали вдвох, злившись в одне судорожне тіло.

— Не можу, мамо…

— Марусі відпишем. До нас заберемо.

— Не можу… Стріну Оврама, що я скажу старому?

— Ну як же так?.. Сама до нього піду.

— Боюсь. Поїду. Маруся кличе…

Впивались вони слізьми-розмовою, а Вовку погойдувало, несло в гарячий туман, з неба осипалось жовте полинове цвітіння, і Вовка задихався в ньому.

Мати послала сина до Яшки, щоб той споряджав фургон і вивіз Олю до станції.

Прощались із Ольгою над тихим Інгулом.

На лівому березі дівчина коло підводи, на правому березі мати й зведена сім’я, між ними ріка.

Старий зірваний міст простягав над водою скалічені руки. І мати тяглась душею до названої доньки, немов хотіла вернути назад, приголубити, обцілувати і, як дитя, укласти в теплу постіль.

— Олю! — зойк матері. — Не забувай же, донько.

А з того берега:

— Напишу! З порога письмо відправлю.

— Умовляй її, щоб до нас. З дня на день будемо ждати.

— Спасибі, матусю! За все спасибі. І уклін до землі, — Ольга низенько поклонилася.

Та мати вже не бачила того. Дим-розлучник засліпив їй очі.

Гейкнув Яшка, заторохтіли колеса по кам’янистій дорозі.

Поїхала Ольга.

В лункий сонячний ранок.

Буйволи йшли спроквола, похрускували ратицями. Фургон трясло, війце видзеленькувало, спокій і тиша уколисували Яшку. Він гнав од себе, розвіював нерадісні думи, топив свій погляд в омиту росами далеч.

Небо розкинулось високе й замріяне, обрій бузково-голубий, степ дрімотно-безмовний. Вітер ані шелесне.

За такої погоди кажуть: тихо, хоч мак висівай.

Мак, червоний польовий мак. Його справді видимо-невидимо посіяла війна. Де колись пшениці буяли — безмежне, яскраво-червоне море. Куди не глянь — аж палахкотить на сонці інгульський степ. Може, то багряним квітом зійшла пролита батьками кров? Схились, послухай.

Може, під вогнистим кумачем б’ються їхні бунтівні серця, прошиті кулями?.. Цвіте, опадає, знову цвіте мак. Його пелюстками устелена вся дорога. І підвода пливе серед маків, утопає в рожевих барханах.

Яшка скочив на землю, в гущу сяйних суцвіть, кинув Ользі в подол цілий жмут польових красенів. Ніжні недоторки, вони якось одразу погасли, роняючи додолу жарини-пелюстки. Здавалось, хто притрусив босі Ольжині ноги осіннім падолистом. Зі стебла скрапувало жовте клейке молочко.

— Плачуть, — сказала Ольга. — Було б не рвати.

— Прощаються, — сказав Яшка.

Він зиркнув скоса на дівчину. Вона, сумна й задумлива, складала маки в букет. Так, і Ольга прощалася. Вона покидала не село, одне з багатьох на Інгулі, вона покидала Вкраїну. І дума її була велика. Дума про той народ, який терзали зі сходу й заходу, з півночі й півдня.

Ой горе тій чайці, Чаєчці-небозі, Що вивела чаєняток При битій дорозі, —