Ганна Хома - Заметіль

— Може раз в півроку, як коли.

— Бити жінку п’ятидесяти років так, щоб на ній живого місця не зосталось… раз в півроку? За що?

Богдан здвигнув плечима.

— Щось не те сказала, не те зробила.

Після кожної його фрази залягала пауза. Видно, непідготовленим важко перетравлювати такі нібито прості слова.

— І вона нікуди не зверталась? Не подавала заяву? Навіть не пробувала?

— Ні.

Зеник нахилився до нього.

— А якщо б тебе так? Як довго ти б витримав?

(Годину точно. Потім довелося б іти по воду.)

— Добре, зайдемо з іншого боку. Два роки тому ми підібрали тебе біля парку в м’яко кажучи не зовсім притомному стані. Я навіть можу тобі нагадати, якого це було числа…

— Не треба.

— Правильно, поганий тоді видався день: даїшники навіть не реєстрували всіх аварій, щоб не псувати звітності. Травматології були переповнені. Одна… наша спільна знайома ледве не потрапила на той світ, хоча за твоєю версією того світу мабуть не існує. Буває збіг у часі, буває — у просторі, але щоб одночасно і в часі і в просторі — це вже не збіг, а фатум якийсь. Тебе того дня бачили за адресою, де сталася ця трагедія. Ти знаєш яка, чи не так? Може ти розповіси нам, що тоді трапилось? І може ми якийсь злочин зараз розкриємо, міліції допоможемо?..

— Нічого не трапилось. Настав кінець світу — і все.

— Косиш під психа?

— Якби щось змінилось від того, що я скажу…

— Б..! Я поставив тобі запитання. І не чую відповіді.

— Я не можу відповідати на питання, які задають… в такий спосіб. Називай це умовним рефлексом.

— Що за рефлекс, де ти таких слів нахапався, Гриб Володимирович? Невже ти не розумієш, що ми не підемо звідси, поки ти не почнеш говорити?!! — вибухнув Зеник.

Але тут на чиєсь щастя запімкав мобільник. Сергій Романович підніс трубку до вуха. Зеник відійшов до вікна.

(Якби вікна вміли малювати…)

— Так, Іро, що таке?…

(скільки портретів вони могли б увіковічити на своїх шибках.)

— …Не переживай, може Олена пішла за хлібом… Давай так, ти заспокоїшся, а я дещо перевірю і передзвоню тобі… На чому ми закінчили?

— Час йти за лопатами, — без ентузіазму буркнув Зеник. — І кликати Діму. Наш Гриб Володимирович не хоче говорити.

— Не хоче говорити?.. — ні півпоглядом не удостоїв Сергій Романович свого колишнього масажиста. — Це його право. Кожне його слово може бути використане проти нього.

— Угу. І жертви теж не хочуть говорити. Ніхто не хоче говорити…

Богдан подумав і вирішив зробити чай хоча б собі, раз ніхто з гостей не бажав.

Йому було дедалі важче зносити їхню зневагу.

Чомусь людина так влаштована, що думка інших людей не може бути їй абсолютно неважливою, тим паче, якщо це думка людей, їй не байдужих.

І навіть мертві хочуть, щоб про них згадували добре. Або не згадували взагалі.

— Твій задум не вдався і ти чкурнув за кордон, — продовжував Зеник, не відриваючи погляду від вікна. — Думав, що все вляжеться, забудеться… Сергію Романовичу, ми ж могли ще тоді щось зробити, принаймі завадити йому виїхати, а за цей час розібратися, що й до чого. Ми ж бачили, що діється щось недобре, але у нас свобода, ніхто не має права пхатися до чужих справ, навіть, якщо ці справи полягають у знущанні над п’ятидесятирічною жінкою. Або у замаху на вбивство.

Богдан спостерігав, як закипає чайник. І згадував, як по-іншому виглядала їхня розмова два роки тому.

Два роки тому. Місяць після кінця світу.

Оздоровчо-реабілітаційний центр «Гармонія» знаходився поблизу невеличкого парку, який не мав би нічого Богданові нагадувати, але нагадував. Усе в цьому місті нагадувало йому про те, що сталося. Мав би вже давно попрощатися з цим містом. Давним-давно.

Але солідний чоловік, що вів його своїми володіннями, дотримувався іншої думки. І звик, що його думки дотримуються в його оточенні всі.

— Проведемо зараз невелику нараду і — до справи. Усе тільки починається. Здоров був, Зенику…

На підлозі директорового кабінету — сіре килимове покриття, у тон — стіни і море живих рослин.

Богдан не витримав і пересунув крісло так, щоб не видно було вікна. Хоча споглядання килима, стін і вазонів теж не принесло бажаного результату. Білі жабки в акваріумі ритмічно рухали лапами, і те, що сніг теж білий, зовсім їх не цікавило. Та від Зеника ніщо не могло сховатися.

— От і наш Гриб Володимирович подав ознаки життя! А я думав, твій тривалий ступор плавно перейде у кому, і мені, яко ве-о нашого славного директора, доведеться підшуковувати нового масажиста.

— Не чіпай його, Зенику. На відміну від тебе, він людина серйозна і скромна, і поважає субординацію. А ти своєю словесною маячнею можеш справді звалити його з крісла. І, якщо він заб’ється, то я сумніваюсь, щоб ти знайшов ще де-небудь такого класного масажиста.

Богдан спробував щось вдіяти зі своїм лицем, хоч і розумів, що то марна справа.

Майже місяць він тут працює, а все ніяк не може звикнути до заведеного між працівниками особливого стилю відносин. До Центру цього не може звикнути. До свого місця у ньому.

А найгірше те, що йому не можна до цього всього звикати. Та він про це постійно забуває.

(Є така