Крістоф Рансмайр - Останній світ

таке міцне, що в ньому заплутувалися й гинули не тільки цикади, а й в'юрки, навіть вівсянки, які вже вбилися в пір'я.

Та переляк, викликаний у Томах цими досі не баченими потворами, швидко минув: виснажене швидкими часовими змінами та спекою, місто вже звикало до нових клопотів, як перед тим звикло до пишної рослинності й теплових бур нового клімату. Лише різник Терей не знаходив собі місця від люті. Одного дня видерся навкарачки на дах різниці, щоб побити коцюбою змій; у сусідньому дворі одразу зібралася ціла ватага гамірної дітвори й відвідувачів винаревого погрібка. Публіка, позадиравши голови, спершу підохочувала Терея, а згодом рушила вслід за ним; різник з коцюбою та незапаленим смолоскипом у руках через заселені отруйними павуками руїни порвав кілька павутин, у яких заплуталися цикади й пташки, й наловив на смолоскипа павуків. Потім один із винаревих помічників під тюкання та оплески ватаги вмочив пальця в темну липку піну, що виступала на черевах у павуків, і поквацяв нею собі щоки та лоба.

У ці дні не було, здавалося, нічого такого, до чого Томи після короткої хвилини жаху чи подиву не могли б звикнути; не минало й години, і це місто немовби знов байдужіло навіть до того, що доти було йому геть чуже. Але одна подія, яку в Томах очікували особливо нетерпляче і яка для ливарів та свинопасів важила більше, ніж усі загадки природи, не наставала й не наставала: хоч як напружено люди виглядали, однак над звивистою узбережною дорогою не з'являлася жодна хмарка куряви. Кіномеханік Кипарис, що вже багато років підряд приїздив до залізного міста в серпні, наче у воду канув.

У Томах уже так знудилися за ліліпутовими фільмами, що якось уранці стіна різникового будинку виявилась геть розмальованою. Ті незграбні малюнки, нашкрябані вуглиною та кольоровою крейдою, нагадували про останні Кипарисові  фільми: яскраві султани на шоломах, кінські гриви, стяги, вітрила, списи…

Терей накинув на шию крамарчиному синові Батту цілий вінок вуджених ковбас за те, що хлопець забілив йому вапном ту мазанину на стіні.

Котта вже взяв собі за звичку щовечора обдивлятися мансарду й виловлювати скорпіонів. Відколи якоїсь безсонної ночі засвітив світло й побачив у тріщині біля вікна одну таку величезну погань, він уже не лягав спати доти, доки не освітлював усі закамарки й не обляпував віничком усі складки на гобеленах. Та коли нарешті засинав, йому часто снилися жала, укуси й усілякі інші капості, на які здатна субтропічна фауна.

Цілими днями Котта блукав узбережжям, аж поки спека заганяла його в затінок під прямовисною скелею, разом із рештою міських нероб очікував у бухті балюстрад вечірньої прохолоди або сидів в Арахни й спостерігав, як на ткацькому верстаті майже непомітно для ока народжується заселене-птахами небо. А вночі писав листи до Рима — своїй родині, Юані. Писав, що хоче діждатися в Томах Назона, який має повернутися з гір. Котта порівнював глибоко врізані в суходіл бухти Чорного моря зі скелястими сіцілійськими берегами, а колючі живоплоти в долинах — із римськими гаями та дібровами… І все, що Котта писав, він запечатував у конверт, відносив уранці до крамниці Феме й укидав у наготований до наступного прибуття «Трівії» поштовий мішок, де ті листи помалу вкривалися пліснявою.

І хоч би що Котта робив, усе його, як і решту мешканців узбережжя, страшенно стомлювало. Серпнева спекота немовби пригнічувала Томи важким кошмаром, від якого ніхто не міг утекти, який сковував будь-який живий рух. Декотрі ливарі кидали свої печі і з самого ранку обпивались у винаря, що охолоджував свою сивуху штучним льодом; інші цілими днями куняли під тентами в бухті. Пополудні в місті було чути тільки цикад — жодного людського голосу, жодного удару молотка. Курні й порожні лежали майдани у сліпучому світлі.

Одного з таких палючих днів місто з його летаргійного сну розбудив крик: «Судно!.. Судно!» Але це була не давно очікувана «Трівія», а грецький фрегат, якого тут, на узбережжі, не бачили вже багато років. Ніби криваві бойові обладунки, звисали з його рей червоні вітрила. Судно вже давно пришвартувалось, а високо над бухтою в мертвому штилі все ще висіло пасмо диму з труби його допоміжної машини.

Всяк, хто міг ходити й бігати, поспішив тепер до моря. Немовби для того, аби ще дужче підігнати одне одного, люди, не спиняючись, вигукували назву, що красувалася вицвілими золотавими літерами на носі фрегата, — слово, що викликало в містах чорноморського узбережжя стільки ж сподівань, скільки й сумнівів та гіркоти. «Арго»! Судно, яке багато років тому вийшло з томської гавані і яке всі давно вже вважали пропалим безвісти, нарешті повернулося.

Поспішаючи разом з усіма на пристань, Котта вздрів Лікаона, який сидів на сходах перед портовою управою. Лікаон сказав, ніби судно належить фессалійському море-ходові на ім'я Ясон. Коли цей трищогловий фрегат стояв отак, з іще рифленими вітрилами біля причалу — пошарпаний, роззброєний військовий корабель, переобладнаний на торгове судно, — вигляд він мав лиховісний: чорний, обшитий панциром фальшборт, що нагадував про своє колишнє призначення, а на додачу — оздоблені залізними драконячими головами ляди на гарматній палубі й охоплений полум'ям штурвал, намальований на димовій трубі. Та саме завдяки своїм темно-червоним вітрилам судно важило сумнозвісної слави, саме завдяки вітрилам його повсюди впізнавали ще здалеку, — вітрилам, що ними Ясон ніби звів пам'ятник своїм давно забутим морським боям та рікам крові, від якої вода під кілем в «Арго» ставала каламутною.

Цей фрегат зникав і з'являвся в гаванях чорноморського узбережжя завжди несподівано і нерідко залишав після себе збентеження, суперечки й ненависть. Бо фессалієць перевозив не тільки товари, які міняв на залізні виливки, хутра та бурштин, а й щоразу брав на борт гурт переселенців — безробітних ремісників, зубожілих селян, мешканців гетто із Саломік, Волоса й Афін… Ясон обіцяв усім золоті гори й світле майбутнє на Чорному морі, а за місце на задушливій середній палубі забирав у тих нещасних останні гроші.

Аж на розвалених причалах Одеси та Констанци, перед згорілими севастопольськими доками чи десь на