Олександр Дюлович Гаврош - Розбійник Пинтя у Заклятому місті

Тутешня земля була кам’яниста і неприваблива. Здавалося, що боги засіяли її каменюками, які рясно вродили. Про історію цього краю не було жодних відомостей, адже звідси ще ніхто не вертався. Скупі вістки доходили хіба від тих, хто над ним пролітав. Сама країна була невеличка, а в її осерді на карті драконів було позначено самотню вершину.

Невдовзі мандрівці її помітили. На шпилі білястої скелі стримів кам’яний стовп. Наблизившись, Пинтя розгледів у ньому постать голомозого чоловіка з довгою бородою і складеними на грудях руками.

— Це і є, либонь, Кам’яний піп! — мовив Татош, кружляючи над стовпом на безпечній відстані.

— Чому ж він закам’янів? — здивувався розбійник.

— Його мовчання — це крик! Він спить, — виткнув з торби носа щурик. — А що йому лишається робити?

— І як його розбудити? — почухав потилицю парубійко, зазираючи в тайстру — чи нема там чогось зайвого, аби запустити у сонного господаря.

Але Кам’яний піп раптом сам прокинувся і загримів рокітливим голосом:

— Чого тобі треба, чужинцю?

— Я приїхав, поважний володарю, до вас у справі, — крикнув Пинтя, поки Татош кружляв довкола голови статуї.

— Тоді стань на мою землю, якщо ти такий сміливий! — пророкотав господар.

— Не ставай! Це пастка! — заверещав Фаралампас і чомусь знову шусьнув у торбу. — Смерть дожене й того, хто від неї втікає!

— Звідси мене ліпше буде чути, володарю! — схитрував розбійник. — Ближче до твоїх вух!

— А ти не такий дурний, як з вигляду! Ха-ха-ха! — загриміло довкола.

— Мені конче потрібне Золоте берло,[6] яким можна розчаклувати закам’янілих людей! — гукнув знову Пинтя.

— Ні, ти таки йолоп! Ха-ха-ха! — знову зареготав Кам’яний піп. — Невже ти думаєш, що я його комусь віддам?

— Але який хосен[7] вам його тримати? Ви ж і так можете на своїй землі обернути всіх на каміння чи на людей, — не здавався отаман.

— Ти мене починаєш гнівати, нахабо! — визвірився Кам’яний піп. — Не тобі, смертний, мені вказувати, що я маю робити! Прийти до мене легко, але піти — важко.

При цих словах скеля затремтіла і з неї почали сипатися дрібні камінці.

— Що це ви таке кажете? — сполошився Пинтя — Боже збав, аби я вам наказував! Як вам могло спасти на думку таке безглуздя? У мене й без вас ворогів не бракує! Присягаю душею!

— Ха-ха-ха! — зарокотало довкола. Від цього гучного сміху все почало труситися. Здійнялася курява, а земля захиталася. Здавалося, що за мить почнеться кінець світу.

— То ви дасте мені чарівне берло? — крикнув Пинтя Кам’яному попові у вухо, що нагадувало закручену печеру, яка дедалі звужувалася.

— Який ти надокучливий! Як та чорна гидка муха! Тебе женуть у двері, а ти лізеш у вікно! Досить товкти воду в ступі!

— Але мені дуже-дуже треба, камінний господарю! Не за себе прошу, а за друзів своїх — за братів, що їх утратив!

— Ти ба який турботливий… — задумався володар і все довкола стало втихати. — За братів, кажеш… Гаразд, чужинцю, я дам тобі те, що ти просиш. Але спершу ти повернеш мої очі.

— Твої очі? — здивувався опришок і щойно тепер помітив, що в кам’яного володаря нема очей. Рухався лише рот, який нагадував велетенську розколину.

— Їх украла в мене Ґанджі-баба, — сердито мовив Кам’яний піп. — Ця мізерна крутійка! О боги, за що ви мене прокляли?!

Тепер гуркіт знову посилився і з гори додолу вже сипалися навіть валуни.

— Оце влипли! Хто шукає біду, той легко її знайде! — свиснув пацюк. — Ще нам для повного щастя лиш Ґанджі-баби бракує!

Пинтя задумався. Як не крути, а доля все одно поволі зводить його з грізною чаклункою Закрайсвіття. Рано чи пізно мусить відбутися їхня сутичка. Тепер її вже не оминути.

— Гаразд, я принесу тобі очі! — гукнув розбійник. — Принаймні спробую!

— Ви знавісніли, юначе! Авжеж, мавпа не перестане гратися з вогнем, поки не обсмалить собі лапи! — зарепетував учений щур. — Тепер нам точно амінь!

— Ну, це ми ще побачимо, кому амінь, а кому — камінь! — заіржав Татош. — Мужність зростає з небезпекою.

— Хай тобі пощастить, чужинцю! Хай пощастить!.. — прогудів їм услід Кам’яний піп і за мить знову перетворився на занімілий стовп.

Лише курява, що здіймалася над скелею, свідчила, що ще хвилю тому тут коливалося небо і двигтіла земля.

Попри страшенну спеку, в якій яйце могло спектися просто на дорозі, дивовижна подорож тривала. Наші мандрівці мало не умлівали від спраги: язики їм пересохли, мов черепки.

Невдовзі за крем’яною горою посеред громаддя каменюк зблиснуло невеличке озерце — у тридцять ліктів завширшки. Очевидно, тут із-під землі било джерельце. Побачивши прісну воду, кінь затремтів, а Пинтя зі щуром голосно ковтнули слину. Але як попити водиці, не ступаючи на зачаровану землю?

— Придумав! — гукнув отаман і витрусив з торби Фаралампаса, який перелякано вхопився за кінську гриву, а Пинтя наказав Татошеві знижуватися.

Коли кінь ледь не черкав копитами рінь, розбійник нахилився, зачерпнув шкіряною тайстрою води і витяг її за ремінець нагору. Спочатку напоїли бідолашного оґира. Татош, кружляючи по колу над озерцем, пив-пив і не міг напитися. Далі прийшла черга Фаралампаса, і нарешті останнім солодко напився Пинтя. Вода була смачна і студена.

Далі летіти стало значно легше. Поволі смеркало, і на небі де-не-де визирали зірочки.