Юрій Володимирович Покальчук - Паморочливий запах джунглів

коли ми спускались із фавели вниз. – Ти сподобався їм, і тебе прийняли. Дивись – наших супроводжуючих як вітром змело. Ти щасливчик. Вони не всіх приймають. Не бійся завтра. Я не прийду. В мене немає часу. Але якщо не боїшся – йди! Буде кльово!

Я прийшов.

Шіко вже чекав мене у кав'ярні. Ми знову пішли вгору знайомою стежкою, але ніхто вже нас не супроводжував, і я враз почув себе спокійно і в безпеці. Як от стрибаєш з моста у річку і, пірнувши, почуваєш, що випливеш і все буде гаразд.

Ми пішли із Шіко якимись іншими стежками і вийшли до недобудованого двоповерхового будинку, з якого відкривався неймовірно гарний вид на вечірній Ріо.

Тоні і ще кілька хлопців вийшли нам назустріч.

– Це недобудована школа. Цій будівлі п'ять років. Колишній мер на вибори свої почав її будувати. А коли став мером – наплював на все, і так вона стоїть і досі – ні те ні се. Це наша точка.

Випили пива.

– А як щодо трави?

Вперше в житті в курив маріхуану в компанії дивних хлопців у фавелі в Ріо-де-Жанейро. Ми розмовляли про різні речі, і розмова точилась доволі жвава і цікава. Про наше життя і про їхнє.

Мене повело від трави, і я вже почував, що я лечу кудись у позапростір, почував себе просто щасливим – про таке пережиття я міг лише мріяти колись, і це було реальністю, схожою на сон, і більше сном, ніж реальністю, про яку я буду згадувати все своє життя.

– А чому ти не боявся йти сюди? – спитав Тоні. – Знаєш, як про нашу фавелу говорять?..

– Знаю. Але я хотів торкнутись правди вашого життя, не з розповідей, а з живого буття.

– З живого буття? – замислено сказав Тоні. – Ну-ну! А потрахатись тут хочеш?

У мене всередині все завирувало. Ще одна пригода?

– Так.

– А кого хочеш?

Я знітився трохи.

– Ну-у, мулатку.

– Без питань. Шіко відведи його до Луїзи.

У мене серце закалатало, як у пацана, якому пропонують секс вперше.

– Не бійся. Там все чисто. Ми тут все про всіх знаємо. У неї спіраль. І ми її тримаємо в шані. В неї особлива історія. Але вона наша, так що не бійся і вперед.

Я пішов із Шіко кудись у глиб фавели. Зачекав хвилину перед убогими дерев'яними дверима, схожими більше на двері дерев'яної повітки, а не оселі.

Врешті Шіко вийшов і сказав:

– Йди. Вона чекає. Я прийду за тобою через годину.

Я тремтів від хвилювання і боявся, що в мене нічого не вийде, але це все було в одній грі. Трава діяла, і я піддавався грі, в яку вирішив грати.

Луїза сиділа в картатому дешевенькому халатику на широкому дерев'яному ліжку з великим м'яким матрацом.

Вона була справді гарна, і я зашарівся, а вона мовчки встала, підійшла до мене і обняла, притиснувшись великими тугими персами, такими гарячими, що в мене вмить усе виструнчилось. Луїза обняла мене руками за спину, а потім за сідниці і просто поклала на ліжко, і почала мене роздягати сама. І коли її гарячі вуста зімкнулися на моїй крайній плоті, я вже нічого не боявся і лиш хотів швидше в неї.

Це почалося і було чудово, тільки ліжко скрипіло, як дурне, і це трохи заважало спочатку, але вона так радісно і жагуче обвила мене руками й ногами, що можна було подумати, що вона в мене закохалась і зараз відбувалось єднання двох закоханих.

Зразу було зашвидко. Ми полежали. Вона дістала пиво, і ми випили. Я був ніби не я. Це був чудовий еротичний сон, і вдруге все тривало довго і спортивно сильно. Я розпружився насправді і, відірвавшись від неї, на мить заплющив очі. І виявилось, що вмить заснув. Аж Луїза мене погладила по голові, і я прокинувся. Я спав може хвилин з десять чи п'ятнадцять, і вона сказала:

– Шіко тебе вже чекає.

Я одягся, поцілував її, а вона мене, і мені здалося, що я прощаюсь справді з коханою.

Ми з Шіко вернулись до їхньої точки в недобудованій школі, і пили віскі, яке Тоні надбав на моє повернення як привітання з відзначенням у фавелі, і курили траву, і я був щасливий, як рідко бував у житті.

Я приходив до них ще двічі.

І мене поймала дивна туга – як колись в Індонезії, а потім в Нікарагуа – мені хотілося бути з ними, стати одним з них, спробувати їхнього життя насправді. Я знав, що це химера, що я уві сні, що життя брутальніше і жорстокіше, що я однаково бачу тільки фасад, а які вони насправді, і як вони живуть, і що роблять – то могла би бути доволі сумна правда. Але я був уві сні, і сон був прекрасний.

Тоні розповів мені історію Луїзи, і я жахнувся правді, а потім лиш більше захопився нею.

Луїзі було зараз двадцять років.

У п'ятнадцять вона стала коханкою місцевого короля, який був королем фавели перед Тоні. Того хлопця вбили під час однієї з поліційних