Томас Тімайєр - Подих диявола

— Оскаре, ти йдеш?

Світло стало яскравішим. Шкіра потемнішала. На землю посипався пісок.

Істота різко скрикнула й кинулася до юнака. Усе трапилося так швидко, що Оскар навіть не зміг її роздивитися. Він відчув сильний удар і впав на бік. Голова вдарилася об щось тверде, перед очима здійнявся вихор іскор. Він побачив, як істота зникла в темряві, а за нею зникли і його думки.

Зірки потьмяніли.

Усе почорніло.

Король Бхамбан важко дихав. Він різко прокинувся від глибокого сну. Спочатку він не міг зрозуміти, спить чи ні, але потім помітив, що до вікна кімнати проникає сріблясте місячне світло. Пізня ніч.

— Небо.

Слуга здригнувся й прокинувся. Втомлено потер очі.

— Що з вами, ваша величносте? Вам наснився жахливий сон?

— Сон? Ні. Занадто реально для сну. Мабуть, видіння, — відповів Бхамбан. — Я бачив село. Горіли смолоскипи. Металися й кричали люди. Вони в паніці. Щось їх дуже налякало. Серед них мій син.

— Дималь? Не може бути.

— Так, повір мені. Я бачив його, як наяву, як бачу зараз тебе. На ньому був той же самий одяг, як і тоді, коли він їхав.

— Але чому люди в паніці? Що їх налякало?

— Кам’яні.

Слуга широко відкрив очі.

— Ви їх теж бачили?

— Ні, але я міг відчувати їхню присутність. Лють, ненависть. Це… неймовірно!

— Ваша величносте? — слуга розгублено подивився на короля.

— Так, хіба ти не розумієш? — Бхамбан підхопився й загорнувся в саронг. — Це знак. Та година, якої ми так довго чекали, настала. Ми маємо збиратися.

— Але… Пане, — слуга похитав головою. Схоже, він уважав, що його пан збожеволів. — Ви хочете їхати верхи? Посеред ночі?

— Природно, дурню. На нас чекає багатогодинна подорож. Усе залежить від того, чи зможемо ми вчасно опинитися в потрібному місці.

В очах у нього спалахнув вогонь. Ще ніколи він не почувався таким енергійним.

— Якщо все піде так, як я задумав, то завтра почнеться найголовніше. Іди, розбуди всіх. Не можна гаяти ні хвилини.

Цієї миті пролунав стукіт. Бхамбан і служитель оглянулися на вікно. На стулці сидів білий голуб й, воркочучи, чистив пір’ячко. Поштовий голуб. До лапки в нього було прикріплене послання. Король наблизився й розв’язав вузлик. У руку впав згорнутий аркуш. Із прихованим трепетом Бхамбан розгорнув аркуш. Ось він. Доказ. Він мовчки передав аркуш служителеві.

Той прочитав і кивнув.

— Ви маєте рацію, ваша величносте. Ваша мудрість гідна похвали. Я зараз же розбуджу всіх, кого потрібно.

— Оскаре?

Голос долинав іздалеку. Юнак відчув, як хтось легко поплескав його по щоці.

— Давай-но, розплющуй очі.

— Здається, у нього здригнулися повіки.

— Передай мені ще раз похідну флягу.

На чоло потекла холодна рідина і струмочком збігла по щоці на шию.

Він розплющив очі.

Над ним нахилився темний силует батька.

— Ну, нарешті, мій хлопчику!

Інші теж стояли поруч. Лєна, Еліза, Дималь і Шарлота.

Оскар спробував посміхнутися, але вийшло погано. Від світла боліли очі. Плуталися думки. Таке відчуття, що мозок загорнули в просочену ефіром хустку. У потилиці ломило. Він у хатині?

— Чому так видно? — язик ледь ворушився.

— Ось, ковтни, і тобі полегшає,— сказав Гумбольдт.

Оскар відчув, як до губ приклали флягу з водою, і відкрив рот. Прохолодна рідина повернула життєві сили.

— Дякую, — з полегшенням зітхнув він. — У чому справа? Де я?

— Ти дуже довго був непритомним, — відповіла Шарлота.

— Довго? Скільки?

— Майже дванадцять годин.

— І зараз?.. — Він спробував підвестися, але відразу впав. Голова все ще боліла.

— Зараз полудень, — повідомила Шарлота. — Ми дуже хвилювалися, але Судах сказав, що ти незабаром прокинешся. Я рада, що він не помилився.

Гумбольдт уважно його оглянув.

— Як ти почуваєшся? Спробуєш підвестися ще разок?

— Із задоволенням.

Оскар схопився за руку батька й підвівся на ноги. Запаморочилося в голові, але вже за кілька секунд він зрозумів, що впорається. Потрібно тільки зосередитися. Юнак обережно зробив кілька кроків і вийшов на вулицю, на світло. Прикривши очі рукою, озирнувся. У селі було спокійно. Десь крякав ворон. Пахло горілою деревиною.

— Що сталося? — запитав він. — Я невиразно пам’ятаю, що на поселення напали. Точно! Горіло десь там, — він махнув убік, де була стайня. Тепер на цьому місці залишилися лише задимлені руїни. — Пригадую… — пробурмотів він. — Кам’яні. Одного я