Богдан-Ігор Васильович Антонович - На другому березі (збірник)

Не дивись, не дивись так на мене ти вперто й завзято, перестань, перестань, о молюсь, перестань! О чому, о чому і мене, і тебе, о чому нас проклято, щоб ішли я і ти, вдвоє ми, на землі й неба грань? О замкни, о замкни хоч на хвильку одну це страшне, срібне око! О засунь ти його, я благаю, зіницями хмар! Не свердли, не верти аж наскрізь, аж до дна не вбивайсь так глибоко! Відійми твій сліпучо-лискучий, отруйливий чар! Не чаруй, не чаклуй, бо коли вже мене, лиховісний, пристрінеш, на найвищий з усіх разом вийдемо шпиль, понад Всесвіту твань, а тоді на все горло я вигукну, низу побачивши ріні, й звідціля впадемо назадгузь шкереберть, наче яблука два. Чортівський бридж
В маленькій біленькій хатині сон мрії колише в колисці дитині. По усточках сонних, мов тіні по сіні, блукається усмішки брижа. Лиш сутінків рожі в кімнаті закляті кладуться на «завтра» й на «нині». Навколо колиски чортів чотирьох посідало та грають у бриджа. І мрійно, спокійно і тихо. Лиш день похилився над лихом у вікнах. На шибах задзенькали мухи й без руху присіли, побачивши гай. Ні миша не скрипне. І тиша кладе свої пальці на очі привітна. Біси грали в карти невпинно. Дитині приснився тоді вперше — рай. Людина
1 Ніч темна, олив'яна, зимна, люта, чорна, лиш вітер обертає хмар важенні жорна. Лиш срібна смерть іде в садиби на жнива, й кугикає кугач, лулукає сова. Мов кінь, в розгоні вихор перед прямом брами стає, й скрегочуть ланцюги й дубові трами.[47] Та рвучий подув торсає похмуру тінь, що сволоком втекти не хоче в далечінь. Як сяйво місяця з-за хмари піднеслось, бач: перед брамою стоїть самітний хтось. 2 «Незнаний приятелю мій, навіщо ждеш, задивлений в покрівлю хмурих, сивих веж? Навіщо неспокійний зір підносиш зчаста?» «Я жду, бо замкнене за брамою є щастя». «Як довго, гей, як довго, сірий друже, ждеш? Чи день, чи два, чи три, чи, може, тиждень теж?» «Не тямлю вже, як довго; від безвічних літ, вже відколи колишеться на осі світ». «Скажи твоє імення, брате мій, що ждеш так довго, довго, цілий вік безмеж, що навіть згорбилась тобі з утоми спина. Скажи твоє ім'я!» — «Моє ім'я… людина». Молитва
Заходить день за днину, мов сонце за параван далеких гір. Вже від ждання нас болить зір, вже сивини на головах є трупі. …шалом наших душ ми молимося за нову людину. Прошак під церквою