Лідія Гулько - Царський пояс

землі. Зараз вони косять жито залізними серпами.

Заколисаний піснею та погойдуванням візка, хлопчик заснув.

Несподівана зустріч із Скаженим

Колеса влетіло у вибоїну і халабудою трусонуло. Мишко прокинувся. У носі приємно лоскотало від диму.

– Скіфи? – скрикнув малий. – Ми їдемо до скіфів?

Але запитання малого зависло в повітрі, бо поштовий загін саме звертав із великої караванної дороги. Наразі прямував на ночівлю до скіфського табору.

Мишко всівся біля візника. Малий пасажир захлинався від радості.

– Дядечку, правда, що скіфські намети схожі на гриби, а димові стовпи між ними ніби колони, що підпирають небо? Правда?

Візник-поштар байдуже хитав головою. Грек Керікл мало говорив, він любив співати. Мишко ж не вгавав:

– Я знаю: це скіф’янки готують вечерю. Вечеряють скіфи пізно. Вони довго сидять коло вогнища. Кожен розказує, що зробив за день. Хтось із дідів розповідає легенду або історію про перших скіфів. Буває, ще й грає на арфі чи кітарі. Мені подобається слухати дідів.

Охоронці спішилися поблизу намету для постояльців. Мишко зіскочив із воза і пройшовся, розминаючи ноги. У нього чудовий настрій. У думках бачив перед собою миску з харчем, навіть чув пахощі гарячої юшки. У малого котилася слинка.

Однак, хто там горланить? Голос наче знайомий.

Він скрався поза возами і непомітно виглянув. Але відразу присів, щоб горлань його не бачив. Адже той, дійсно, немовби знайомий. Хлопчик не втримався і знову виглянув.

Оце так зустріч! Біля воза зі шкуратяною халабудою, на якому він приїхав, стояв, широко розставивши ноги, Скажений. Він дуже змінився. Погладшав, розпустив живота. Кінці волосся та бороди завив гарячим залізним прутом. Бо раніше волосся у нього стирчало, як патиччя. Тільки голос залишився без змін – горластий і сердитий. І нагайкою цвьохкав так само: раз за разом, наче рука сіпається і не перестає. На Скаженому розшита квітами і оторочена хутром жилетка, добротні чобітки з козлячої шкіри та нова з червоної повсті гостроверха шапка. «Скажений не простий вояка. Він начальник», – здогадався Мишко.

– Ти, греку, ступай до білого намету. Старійшина племені кмітливих дасть тобі доручення, – гарикнув Скажений на Керікла.

Раб закинув на спину мішок із листами та передачами. Наче чорна мураха, потяг його на собі у містечко. Скажений ішов слідом. Розмахував нагайкою і горлав, підганяючи раба. Позаду перебирав куцими ногами грек Керікл.

Тим часом Мишко ходив між возами, бо не наважувався сунути носа в наметове містечко. Він боявся зустрічі зі Скажений. Злий скіф’яра його точно впізнає. Бо ж він, Мишко, не змінився. І не погладшав, і одяг на ньому давній – із вишитою мишею-покровителькою на грудях. Може, трішки підріс.

Хлопчик так сильно розхвилювався, що перехотів навіть їсти. Заліз під халабуду. Протиснувся поміж мішків і сів, підтягнувши коліна до підборіддя. Обхопив коліна руками і розмірковував.

«Виходить, Скажений продався чужинцям. Це він викрав царський пояс у ватажка племені кривавих Скіла. Бородавка підтвердив, що їх було двоє. А той, другий, утік із поясом. От би зараз зробитися невидимкою. Я залетів би у намет старійшини цього племені. Підняв би усе там догори дригом, а таки знайшов царський пояс. А потім передав би Скілові. Щасливий Скіл погладить мене при всіх по головці. Голосно скаже: «Дякую, Мишо. Хай Папай тебе охороняє і довгою бородою відганяє від тебе всіх кривдників!» А скіфи всі до останнього кричатимуть, підкидаючи башлики: «Гу-ра! Гу-ра! Миша – герой!»

Мишко крутнув камінцем персня. Але перстень німував. Богиня Апі була невблаганною, відмовлялася виконувати його бажання. Йому зробилося сумно-сумно. Без чарівного персня він звичайний хлопчик. У намет старійшини племені кмітливих він ніяк не проникне.

Таємничий лист

Мишко ледве розрізняв перед собою пузаті мішки з листами. Їх огорнула темрява. З містечка вже не доносилося гучних звуків. Притихли не лише люди, не лаяли й собаки. Знак того, що скіфи вечеряли.

Знадвору в халабуду проник голос Керікла:

– Ей, хлопче, де ти там? Виходь, повечеряємо.

Хлопчик виріс біля грека, що мугикав під ніс пісню. В одній його руці жовта торбинка, а другою торкається грудей, наче ось-ось бухикне.

– Керікле, то що у тебе – гостинець від старійшини? – поцікавився хлопчик.

Вказівним пальцем він показував на жовту торбинку.

– Так, гостинець. Тільки не для тебе. Керікл уміє берегти таємниці. Керікл розумний, – поважно відповів грек.

Мишко вдавав із себе байдужого. Неначе таємниця його зовсім не цікавила. Покірно чимчикував за греком до вогнища. Потім, сидячи на траві, сьорбав гарячу лемішку. А насправді, не переставав стежити за хитрим Керіклом.

Схрестивши, як і всі поштові охоронці, ноги, грек сидів скраю. Їв він мовчки, але загадково посміхався у вуса. Ось ретельно витер долонею рота, підвівся і якось неприродно, боком, прослизнув у намет. Хлопчик трішки посидів і рушив за їздовим.

Керікл мугикав пісню, що мала один мотив і не мала кінця, і водночас облаштовувався на ніч. Старанно розправляв простирадл, збивав валик, набитий сіном, щоб підкласти його під голову. Мишко, що зайняв нари навпроти, голосно позіхнув. Упав на місце для спання й натягнув на голову ковдру.

Ковдра була такою, як потрібно: старою і драною. Хлопчик крутився, наче шукав зручної пози для сну. Насправді, він совав тим смердючим ганчір’ям, бо шукав дірку, через яку непомітно підглядатиме за Керіклом. І дірку він знайшов. Атож почав стежити за греком.

Ось Керікл косить очі в його, Мишка, бік, прислухається. Хитнув чорною бородою, повільно засунув руку під хламиду. Витяг з-за пазухи перев’язаний шнурком сувій. Торкав пальцем печатку і прицмокував язиком. Шепотів: «Цей лист дуже важливий. Він для головного скіфського царя. Керікл збереже лист і вручить його. Владика дасть Керіклу нагороду – золоті бляшки. То гарне золото. Скіфське золото – найкраще. Цікаво, скільки бляшок дав старшина кмітливих? Треба перерахувати», – чує хлопчик тихий шепіт.

Сувій із печаткою Керікл сховав під валик із сіном. Натомість достав із-за пазухи торбинку. Висипав