Тамара Крюкова - Повторення пройденого

Настя підбігла до нього і співчутливо спитала:

— Що сталося?

— Нога. Боляче, дуже. Здається, я її зламав, — простогнав Толик.

— Блі-ін! — збентежено промовив Антон, підводячись із землі.

Він стояв і розгублено дивився на чемпіона, що не відбувся. На душі було гидко. У голові спливла бабусина приказка: кому судилося у вогні згоріти, у воді не потоне. Але це не дуже втішало.

Обхопивши щиколотку, Толик сидів на землі і ковтав сльози. Він плакав не від болю, а тому, що не поїде на змагання, до яких готувався цілий рік. Тому, що підведе команду. І тому, що надії завоювати першу в його житті медаль пропали.

Першою отямилася Настя.

— Треба когось покликати, — нерішуче сказала вона.

Антон і Настя, не змовляючись, подивилися у бік спортивного майданчика. Там не було ні душі. Група продовженого дня вже пішла. Перед дітьми постав нелегкий вибір. З одного боку, вони не могли кинути Толика в такому стані самого, а з другого — залишатися в минулому було небезпечно, та й немає чого. Обоє розуміли, що коли сюди збіжиться народ, непомітно зникнути буде майже неможливо. Та все ж Настя зважилася:

— Піду когось пошукаю.

Вона побігла по підмогу. І тут їй пощастило. Тільки вона завернула за ріг школи, як побачила хлопчика з молодших класів. Мабуть, він щось загубив і, устромивши очі в землю, старанно нишпорив поглядом по сходинках. Настя погукала його:

— Гей! Хлопчику!

Хлопчак незадоволено відірвався від пошуків.

— Шо?

— Збігай поклич учительку. Там хлопчик ногу зламав.

— Де? — жваво зацікавився хлопчак.

— На задньому дворі. Давай швидше!

Забувши про загублену річ, хлопчик притьмом кинувся до школи виконувати важливе доручення. Настя побігла назад.

Залишившись наодинці з Толиком, Антон не знав, як триматися. Йому хотілося донести до Толика, як він шкодує про те, що трапилося, але він не знаходив потрібних слів. Нарешті, він просто сказав:

— Толику, пробач! Я не хотів.

— Йди ти, — крізь сльози відмахнувся Толик.

— Тобі справді не можна було їхати на ці змагання, — вибачливим тоном сказав Антон.

— Ага, там би мені ногу зламали, — уїдливо мовив Толик.

У цей час повернулася захекана Настя.

— Зараз прийдуть, — повідомила вона.

Вони з Антоном перезирнулися. Настав час повертатися. Антон, вибачаючись, повторив, звертаючись до Толика:

— Ми справді хотіли тобі допомогти.

— Ідіть геть. Бачити вас не можу, — сердито відгукнувся той і нарочито відвернувся.

Всі пояснення і розмови були вичерпані. Антон з Настею похнюплено попрямували до люка і, не кажучи ні слова, спустилися вниз. Толик так і не обернувся.

Уже насуваючи кришку люка, діти почули тупіт ніг і голоси. До покаліченого спортсмена поспішала допомога. Важка чавунна кришка із гуркотом стала на місце. Дітей обступив непроглядний морок.

Кришка люка відсунулася, і з-під неї показалася замурзана фізіономія Антона. Яскраве сонце засліпило очі. Хлопчик зажмурився і, наставивши долоню дашком, роззирнувся.

Посеред двору палахкотів вогняним листям розлогий старий клен.

— Порядок, — сказав Антон, виліз із люка і допоміг вибратися Насті.

Вони знову були вдома. Радість повернення затьмарилася прощанням з Толиком. Антон не знав, як тепер він дивитиметься в очі вчителю історії.

— Цікаво, Толь Іванович нас упізнає? — задумливо спитав Антон.

— Навряд. Стільки років минуло, — сказала Настя.

— Я ж не хотів, щоб так вийшло, — з гіркістю промовив Антон.

— Що подієш. Мабуть, так судилося. Адже він все одно ходив з паличкою, — спробувала його розрадити Настя.

— Ага. Тільки раніше це була не моя провина, — зітхнув Антон і запропонував: — Давай про це нікому ні слова?

У Насті не було бажання розповідати про свої пригоди, і вона легко погодилася:

— Давай.

— Присягнися, — наказав Антон.

— Присягаюся. І ти присягнися.

— Присягаюся.

Вони скріпили клятву потиском рук, і Настя сказала.

— А тепер давай я допоможу тобі почиститися. У такому вигляді приходити додому не можна.

Після бійки вигляд у Антона і справді був не