Мирон Козак - Дворіччя. Книга українця

Києві дівчина вивчає російську, закінчує Інститут шляхетних дівчат. Батько й мачуха готували їй вигідне одруження і спокійне життя. Іспанська кров Кармен протестує, вона їде у Петербург, закінчує археологічний інститут, захищає докторську дисертацію, водночас в мистецькій академії отримує диплом «вільного художника» (з таким же дипломом вийшов від Карла Брюллова Тарас Шевченко!).

Та це ще не все! Кармен-Альфонса-Фернанда-Естрелья-Наталена з успіхом виступає на оперній сцені, навіть співає партію Кармен в опері Бізе. Перша світова війна застає її у Києві, куди вона приїхала до хворого батька, який невдовзі помер. Стає сестрою милосердя в царській армії. Три роки була на війні, нагороджена солдатським хрестом «За хоробрість» — велика рідкість як для жінки.

Під час війни Кармен виходить заміж за офіцера з іранського шахського роду. Він чомусь воював за російську імперію і навіть відмовився від своєї віри, щоб одружитися з фантастичною іспанкою. Іранський верховний Бог Агурамазда покарав його на смерть за таке відступництво: перший чоловік Кармен загинув під Варшавою.

Війна закінчилась, Кармен живе у Києві разом з мачухою. Потім вони перебираються до Львова, де мачуха помирає. Кармен ледве добирається до Праги. Тут вона й зустріла Василя Короліва-Старого, якого знала ще з Києва як письменника і видавця. Вони одружуються, купують маленький будиночок біля Праги. Під впливом чоловіка Кармен з 1919 року (їй вже пішов 31-й рік) починає писати українською мовою. Так народилася українська письменниця Наталена Королева.

Після чергового допиту у гестапо в 1941 році помирає її чоловік. Наталена залишається одна, присвячує себе літературній праці, змушена також підзаробляти приватними уроками французької та іспанської мов. Всі її намагання налагодити контакти з київськими видавництвами та Інститутом літератури в Києві за радянських часів були марними. І це при тому, що творча україномовна спадщина письменниці дуже багата й різноманітна. Першим було надруковано оповідання «Гріх» (Відень, 1921 рік), потім понад двадцять років усі західноукраїнські і чеські журнали вміщували її твори. З 1935 по 1961 рік виходять книжки Наталени Королевої, що принесли їй визнання і популярність. Померла ця дивовижна жінка 1 липня 1966 року у тому ж будиночку в містечку Мельнік біля Праги, який вони купили разом з чоловіком-українцем. І лише у 1994 році вона повернулася в Україну завдяки прекрасному тритомнику-хрестоматії «Українське слово», де надруковані «Легенди старокиївські» Наталени Королевої...

...Сучасна філологічна наука каже, що їй відомо щонайменше шість тисяч мов, якими користувалися або користуються народи планети Земля. Три тисячі з них вже мертві, тобто ними ніхто не розмовляє. Уявляєте: пішло у небуття вже три тисячі мов, а наша не тільки живе, але розвивається і могутніє! Увесь світ чує тепер «Слава Україні! Героям слава!» Кожен народ і кожна мова живі своїм Духом.

І той безсмертний Дух мови дає про себе знати неодмінно і переконливо. 18 листопада 1838 року Євген Гребінка пише до Григорія Квітки-Основ’яненка: «А ще є у мене один земляк Шевченко, о, що то за завзятий писать вірші, то нехай йому сей та той! Як що напише, то тільки цмокни та вдар руками об поли!»

Ая!

... Кожен край має свій звичай. Кожне сільце має своє слівце.

Фірмове дворічанське словечко — «Ая». Здебільшого його вживають замість «так». Але можливі й інші варіанти.

Дворічанські школярі, ставши студентами, соромляться казати «ая», щоб не виглядати затурканими селюками. Кажуть «так» або навіть «yes», демонструючи свою «просунутість».

Якось довелося бути свідком, як весело дражнили отим «ая» свою дворічанську бабусю дві її дорослі онуки, студентки тернопільського фінансово-економічного «вишу». Допомагаючи старенькій копати картоплю, вони запитували її, наперед знаючи коротку відповідь:

— Бабцю, правда файна нині бараболя?

— Ая, ая, дітки! Голодні не будемо...

І дівчата весело сміялися, перепитуючи:

— Бабцю, а чо’ ви все кажете «ая»?

— Бо у нас в селі всі так кажуть, — просто відказувала їхня бабуня.

Вона не могла розповісти своїм онукам про глибинні містичні корені отого сільського «ая».

...Новий Завіт завершується таємничим Одкровенням святого Іоанна Богослова, названим греками Апокаліпсисом. Апостол записав його на острові Патмос у 69 році по Різдві Христовім.

І ось що тричі каже в різних місцях свого Одкровення цей великий тайновидець про Сина Божого:

«Я є Альфа і Омега, початок і кінець, говорить Господь...».

«І сказав мені: звершилось! Я є Альфа і Омега, початок і кінець...».

«Я є Альфа і Омега, початок і кінець, Перший і Останній».

Альфа і омега — це перша і остання букви грецького алфавіту. А і я — перша і остання букви української азбуки. Отже, по-нашому, Господь каже «Ая»!

Мої мудрі бабця казали: «Про це я знаю все — від „а“ до „я“»! І постійно вимовляли «ая» замість «так». Середова Танка (є в нашому селі така самобутня жінка — Ганна Середа) каже те «ая» з різними інтонаціями і смисловими відтінками — від стверджувального до сумнівного або навіть заперечувального. Особливо емоційно звучить воно з її уст у спілкуванні з найщасливішим чоловіком у Дворіччі — переселенцем з Веселівки Зеньом. На Веселівці він жив з бабцею і мамою, їх звали Павлінки, а самого Зеня — Павлінчин. Жили вони ніби у Золотому віці: вели практично натуральне господарство, не залежали ні від світла, ні від газу, ні від влади.

Золотий вік на Веселівці і в хаті Павлінок з малим Зеньом зруйнувала совіцька (від слова «совок») власть. Довелося записатися у колгосп. Павлінкам дали город коло їх хати — шмат твердого дерну з густим пирієм. Жінки стали між тими пиріями і не знали, що з ними робити.

Стояв з мамою і бабцею і малий Зеньо. Він добре запам’ятав, як до них присунув гусеничний трактор «дізель» (ДТ-74), який орав поруч колгоспні поля. Тракторист заспокоїв жінок і сказав,