Лідія Віріна - Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь

лампочки, які там були, я повмикала, Володик очі на мить відкрив, знову задрімав.

І більше нічого від сина не почула...

Останій лист до нього, в палату — з палати:

«Володю, привіт! Служба йде, а пожежні сплять. Тримайся! Зі

мною лежать Булава, Петровський, Палагеча. Самопочуття хороше.

Перебуваємо на дев’ятому поверсі. Якщо зможеш, напиши. Володю, вітаємо з Днем Перемоги, Дев’ятим травня. Бажаємо міцного

здоров’я, могутнього настрою. Будь здоровий! Це наказує

служба.

Хміль, Булава.

8 травня. 86. Палати 940, 941».

Листи про нього — з лікарні:

«Ці невеличкі нотатки про Володю Правика зроблені лікарями, які безпосередньо лікували Володю. На наших руках він і пішов

з життя в останньому приступі хвороби, вже при втраченій

свідомості.

Писати (й читати) про ці дні нам ще тяжко, хоч, можливо, це

потрібно для інших людей, які далекі від обставин. А для нас

ці пацієнти за короткий термін стали близькими, дорогими, їх

втрата сприймається як страшна несправедливість. Що більше ми

дізнавалися, якими чудовими людьми вони були, то це відчуття

ставало гострішим».

А. К. Гуськова, професор.

«Володя Правик. Так, на ім’я й прізвище, з першого дня

запам’ятався мені один з найтяжче уражених хворих, які

постраждали під час аварії на ЧАЕС. Тяжкість його стану не

лишала сумнівів з першого погляду.

Скарг він висловлював мало. Про свою роботу, про те, що і як

робив в ніч на 26 квітня, розповідав дуже чітко, по хвилинах.

Помідомляв цінні відомості, які дозволяли лікарям уявити всю

складність аварійної ситуацї, в якій опинились пожежні, і

оцінити яку з позиції командира першому довелося саме йому, Володі Правику.

Попри все, він випромінював якийсь спокій, народжуваний, мабуть, усвідомленням виконаного обов’язку. Виконаного до

кінця.

Трагізм свого стану він зрозумів пізніше. Значно раніше його

почав непокоїти стан товаришів. І хоча контакти між хворими ми

обмежували з ряду причин, він усе знав, знав, що багатьом його

товаришам з кожним днем стає все гірше. Інколи висловлював

думку, що винен у цьому. Треба було доводити, що жодної вини

його нема.

Як хворий, він був дуже дисциплінованим і стриманим. Ніякого

ниття, тим паче примх, цілком виправданих для такого тяжкого

стану. Особливо стриманим був у присутності матері, якій

дозволяли бути поруч з ним. Чи розумів, що цей дозвіл

продиктований безнадійним прогнозом? Мабуть, розумів, але

мовчав. Він був наймовчазнішим. Говорив мало. Коротко, чітко

відповідав на запитання. І весь час напружено думав, переживав

ту ніч, знову і знову зіставляв свої дії і особливо свої

розпорядження з їх необхідністю, адекватністю.

Дуже важко було дивитися в його безмовно запитливі очі. Ще

важче було підготувати маму Володі до думки про безнадійність

наших зусиль. Допомагало лише те, що робилось йому та іншим

усе можливе, незалежно від прогнозу. Мати бачила це і наше

діяльне співпереживання.

Мені він запам'ятався більше інших. Виникла можливість

оцінити його як людину, як особистість».

А. В. Барабанова, керівник групи

хірургів.

«Володимира Правика характеризували мужність і порядність, серйозне ставлення до своєї професії, скромність, почуття

товариськості і обов’язку.

До клінічної лікарні №6 він поступив уранці 27 квітня.

Свідчення такої мужньої, чіткої, освіченої людини мали важливе

значення для оцінки стану інших пацієнтів. У зв’язку з цим

розмову з ним провадила керівник — член-кореспондент АМН СРСР

А. Гуськова. Всі пояснення, істотні для долі товаришів, Володимир давав охоче.

Протягом першого тижня після аварії був досить активним,

дивився телепередачі. Напружено чекав повідомлень про події на

ЧАЕС.

У наступні дні до зробленого ним у ніч на 26 квітня 1986

року не повертався.

Прагнув не виказувати своїх страждань. Не висловлював ніяких

побоювань і скарг, намагався усміхатися. Це давало близьким

людям надію на порятунок. Він не запитував про можливий кінець

хвороби. Переважно цікавився долею своїх товаришів.

Не хотілося вірити, що він приречений. Але будь-яка сучасна

терапія була безсилою. Доза іонізуючого впливу була несумісна

з продовженням життя».

Л. Г. Волкова, лікар.

Спогад Олексія Ільченка, геофізика:

— Десь ми з Володею прочитали чи правду, чи жарт: два

сучасних туристи завдають більше шкоди природі, ніж один слон.

Подумали: в «Ялинках» скільки свят святкували, скільки вогнищ

розпалювали... Відзбиткувати треба. Посадимо там дерева!

Восени було. Набрали калини, нарубали гіллячок верби, в човен

— і туди. Копали ямки, садили, думали: як буде хороше, коли

воно навесні прийметься. Посадили. Зимою навідувались.

Неподалік від «Ялинок» затока Піщанка, риба там ловилась

добре. Ми на лижах туди ходили, заїжджали провідати, як наші

деревця. Стоять. Зайці навколо бігають, сліди видно.

Весною сніг розтанув, зійшла крига, знову поїхали провідать.

Там дуже піднялась вода і наче острівок утворився. Трохи

набубнявіли бруньки. Ну, думаємо, зробили гарну справу, пізніше ще приїдемо. Приїхали... Піднялась чиясь рука, верби

сокирою зрубано. Одну під корінь, другу не дорубали, похилилась. По одній калині проїхав мотоцикл. Другу взагалі не

знайшли.

Ми приїжджали ще. Калини вже у нас не було. Кілочки верби

забили глибше. Цю посадку вже не змогли перевірити. То була

весна 1986 року. Хтозна, як наші дерева тепер. Але, мабуть, скільки є дерев на землі, всі вони — живий слід Володі, лейтенанта Правика...

Ми пройшли з Володиком, Володею, Володимиром Правиком

шляхами його життя. Були по можливості якомога ближче до

хлопчика, юнака, офіцера і молодого батька в цьому недовгому

житті, на стежинах, сходинках, на найвищому щаблі — в години

подвигу. Час ставити в оповіді останню крапку.

Досі автор прагнув насамперед у всій повноті передати

читачеві свідчення всіх, хто знав малого Володика, школяра

Володю Правика, курсанта Правика, начальника чати Володимира

Правика. їхні листи наведені в цілковитій відповідності до

оригіналів, розповіді— до магнітофонних записів. Імена, прізвища змінені в поодиноких випадках, коли хронологія чи

характер подій зажадали поєднання рис кількох людей в одному

персонажі.

Тож для переконливості розповіді начебто використано все

можливе. Тим часом не відступає думка: чи до кінця повірить

читач, що Герой Радянського Союзу Володимир Правик насправді

був саме таким — непримітним зовні, зворушливо слухняним

удома, безвідмовним, коли треба допомогти товаришеві, здатним

з першого погляду покохати глибоко й вірно. Що він студіював

роман «Як гартувалась сталь». Що менше ніж за рік до трагедії

Чорнобиля він написав: «Зараз багато хто сперечається, чи

готова наша молодь до подвигу. Гадаю, що готова, але не буду

відповідати за всіх. Скажу про себе: я готовий».

Ці слова на XX з’їзді ВЛКСМ у своєму виступі згадав перший

секретар ЦК комсомолу України Валерій Цибух, додавши: «Рік

тому