Марина Гриміч - Варфоломієва ніч

– Розумієте, Фрідріху Варфоломійовичу, – утрутився в розмову інтелігентний Алік, – час іде вперед. Життя не стоїть на місці. Виборчі технології вже настільки досконалі, що не варто вигадувати велосипед. Його вже давно винайшли! Час таких, як ви, вже давно відійшов! Варто зійти з дороги і дати місце іншому, достойнішому.

– Я прошу пробачення, дорогі друзі, але балотується не Варфоломійович, а я! – утрутився в розмову Павло Іванович Печеніг.

Це дещо збентежило палкого промовця. Він зрозумів, що його красномовство треба було спрямувати на інший об'єкт.

– А вам, молодий чоловіче, не соромно вставляти палиці в колеса заслуженій людині, улюбленцеві народу?…

– А що ви знаєте про народ? – підійшов упритул до Аліка Варфоломійович.

– Хто? Я? – приголомшено перепитав він.

– Так! Ви! Що ви знаєте про народ? І яке право ви маєте взагалі вживати це слово – народ! Ви – так далеко від нього… Ви навіть не уявляєте, що йому болить…

– Господи! Та я ж і не претендую на це… Тобто… Я не те хотів сказати… – зовсім розгубився Алік.

– От ви і попались! – зрадів, як дитина, Варфоломійович.

– Пошли отсюда, от этого малохольного! – смикнув за рукав Аліка Зюзік.

– Ні. Почекай! Я йому докажу! Я йому докажу, що знаю краще за нього, як допомогти народові, який депутат йому потрібен! Тому що я – про-фе-сі-о-нал! Ясно? Професіонал! І ставлю сто, ні, тисячу баксів за те, що ви зі своєю доморо-щеною виборчою кампанією візьмете не більше двадцяти… ну, двадцяти п'яти відсотків! – заївся Алік.

– Ха-ха-ха! – артистично розсміявся Варфоломійович. – А наші сорок дев'ять відсотків у першому турі?

– Можете сказать им «оревуар!» – засміялася Тамара Іванівна Синіцина.

Це збило Варфоломійовича спантелику.

– Як «оревуар»?

– А так. Ми схилили ваш електорат на свій бік! – дуже впевнено сказав Алік. – Науковий підхід!

Зюзік і Тамара Іванівна Синіцина закивали. Довірливий Варфоломійович відкрив рота і приклав руку до лівого міжребер'я.

– Неправда! – прохрипів він. – Народ не піде за такими, як ви!

– Народ! – скептично скривився Алік. – Народ – це абстракція. А виборча технологія – це конкретика.

– Подонки! – прошипів Варфоломійович. – Запхайте собі свої виборчі технології знаєте куди?

– Ничтожество! – кинула Тамара Іванівна Синіцина.

– Жалкий старикашка! – і собі обізвав Варфоломійовича Зюзік.

– А ви, молодий чоловіче, – звернувся Алік до Пашки. – А ви – труп. Політичний труп. Вам би пасочками бавитися в пісочнику і за мамину спідницю триматися, а не лізти до політики!

Пашка збілів, однак зібрався і тихо, але твердо сказав:

– Це ви від безсилля… Ви – просто жалюгідні зі своїми дутими виборчими технологіями!

– Запрошуємо вас на наш бенкет з приводу нашої перемоги над вами! – засміявся Алік, хоча сміх його був досить штучним.

Шаромижники з гордо піднятими головами пішли геть. Варфоломійович був розчавлений. Він хапав ротом повітря і врешті-решт видавив із себе:

– Нітрогліцерин!

Пашка став ритися в кишенях Варфоломійовича і тремтячими руками знайшов те, що шукав. Вони зайшли в клас. Варфоломійович приліг.

– Що вони за люди! Що вони за люди! – стогнав він.

– Заспокойся, Варфоломійовичу! Нічого трагічного в тому, що я програю! – тримав його за руку Пашка.

Варфоломійович підвівся:

– Ти що, Пашко! Не смій так говорити! Тільки перемога. Чуєш? Тільки перемога!

– Варфоломійовичу! Це не найголовніше в житті…

– Це – найголовніше. Не для тебе – для мене! Ти що, досі не зрозумів? Це – не твоя виборча кампанія. Це – моя виборча кампанія! Я її чекав усе своє життя!

Варфоломійович застогнав:

– Пашко-Пашко! Якби ти тільки знав… Що я пережив… Я повернувся з війни Героєм… Герой! Я думав – усі дороги мої, усі вершини – мої… А вони мене – в тюрягу! Мене – Героя Радянського Союзу – в тюрягу… До рецидивістів… Як останнього подонка! А потім усе пішло шкереберть… Замість слави – воші, приниження, нари, бруд, ганьба, знущання… Я довго не міг відійти від цього. Мені було страшно і образливо. Після смерті Сталіна мене випустили з таборів. Я забився в цю діру і проскнів у ній решту свого життя. А мав би бути там – нагорі! Міг би бути генералом. Я це заслужив, Пашко, заслужив. Кров'ю своєю заслужив! Ти навіть не знаєш, які секретні завдання я виконував! Вищий пілотаж! Ех, Пашко-Пашко! Ніхто не знає! Ніхто! Як тепер кажуть, ікс-файлз. Від мене залежала доля мільйонів. Віриш? Я не брешу. Ех, Пашко!

Варфоломійович простогнав і став масувати правою рукою ліву половину грудей.

– Пашко! Я вже був змирився, що все моє життя – коту під хвіст, що я так і згнию в цій дірі… Аж тут з'явився ти! І я зрозумів: це Бог послав тебе до мене! Це мій шанс, посланий Богом! Розумієш, Пашко? Розумієш? Я мусив стати тобою! Через тебе я б отримав те, що заслужив… Ні, не гроші мені були потрібні. Не слава… Не влада! Ре-а-бі-лі-та-ці-я! Я – герой! І я хотів елементарної поваги за те, що я зробив. Я справжній герой. Я тобі кажу це, як перед Богом. А герой повинен бути на престолі. Розумієш? На престолі людської пам'яті…

Пашка заворожено слухав Варфоломійовича.

– Тепер ти розумієш, чому мені так потрібна ця перемога? Розумієш?

Пашка кивав головою і тримав Варфоломійовича за руку. Старого почало морозити. Пашка зняв із себе куртку й укутав нею його. У вікна порожнього класу тарабанив дощ…

Тим часом у виборчому штабі Павла Івановича Печеніга кипіла робота. На телефоні сиділа, як і першого разу, Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна і чітко надиктовувала інформацію Ідеї Іванівні. Тетяна Горошко періодично кип'ятила самовар і робила бутерброди. Дядечко Ґіві неспокійно метушився по кімнаті, час від часу натикаючись на Васнєцова-Паваротті, який робив те саме. О десятій годині вечора, коли стало зрозуміло, що вибори вони виграють, дядечко Ґіві притягнув ящик шампанського, а об одинадцятій уже почав відкорковувати пляшку за пляшкою. Спочатку всі опиралися, а потім долучилися до шкідливої забави.

Кожен радів, як умів: дядечко Ґіві танцював лезгінку. Васнєцов-Паваротті плескав йому в ритм і підспівував. Ідея Іванівна лебедем пливла навколо дядечка Ґіві, і це в неї непогано виходило. Тетяна Горошко підплескувала. Одна Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна не вставала з місця: дзвінки лунали один за одним.

О першій годині вони, добряче сп'янілі, побачили, що серед них немає головних дійових осіб – Павла Івановича Печеніга і Варфоломійовича. Хтось згадав, що вони пішли в окружну виборчу комісію. О пів на другу лишили