Урсула К. Ле Гуїн - Останній берег

серед драконів, хоча і йому вже бозна-скільки літ, проте вважається наймогутнішим з-поміж них. Він не приховує свого Істинного імені, як це зазвичай роблять інші дракони і люди, бо не боїться, що хтось зможе його здолати. Крім того, йому невластива підступність, якою хизується решта його одноплемінників. Колись давно на Селідорі він не тільки залишив мене живим, а й повідомив мені велику істину — розповів, як знайти Королівську Руну, втрачену Руну Єднання. Саме йому я завдячую каблучкою Ерет-Акбе. Але я ніколи не гадав, що матиму нагоду якось віддячити своєму благодійникові за ту послугу! Та ще й такому благодійникові!

— І чого ж він просить?

— Він хоче показати мені той шлях, який я шукаю, — спохмурнівши, відповів маг. — Він сказав: "На заході з'явився ще один Повелитель Драконів. Він руйнує наш світ, він могутніший від нас". Я запитав: "Навіть могутніший від тебе, Орм-Ембаре?" — і дракон відповів: "Навіть від мене. Ти потрібен мені. Рушай за мною і не барися!". Оце й усе, що він сказав.

— І ти більше нічого не знаєш?

— Незабаром знатиму.

Арен змотав швартову линву, трохи прибрав у човні, і весь цей час у ньому співало напружене збудження, наче напнута тятива лука, і коли він нарешті заговорив, то це веселе напруження забриніло і в його голосі.

— Оце вже справжній провідник! — сказав юнак. — Принаймні ліпший, ніж попередні!

Яструб поглянув на нього і засміявся.

— Авжеж, — погодився він. — Сподіваюся, що тепер ми не заблукаємо!

Отак вони й почали свою велику гонитву через океан. Не один тиждень тривала їхня мандрівка від пустельних південних морів до острова Селідор — найзахіднішого з-поміж усіх островів Земномор'я. День за днем займалася ясна зоря над обрієм; вечорове сонце пірнало у багряні призахідні води, але й під золотавим склепінням сонячного проміння, і під сріблястим сяйвом, що лилося із зоряного неба, їхній човник уперто летів на північ, сам-один посеред безмежного океану.

Іноді десь вдалечині над морем збиралися могутні грозові хмари, звичні для середини літа. Тоді Арен захоплено стежив за чарівником: ставши на повен зріст, розправивши плечі, Яструб голосом і жестом наказував хмарам підійти ближче і пролитися дощем над їхнім човном. Відтак небо вергало громами і блискавками, а чаклун непорушно стояв на кормі, піднявши руку, аж поки безодні небесні не розкривалися просто над головами подорожан, наповнюючи водою заздалегідь розставлений посуд. В такі хвилини Яструб і Арен лише щасливо посміхалися: їжі у них загалом було досить, а от води постійно бракувало. До того ж, величне шаленство бурі, що корилася волі мага, саме по собі було неабияким видовищем.

Арена вражала та неймовірна могутність, якою володів його товариш і якої він, до речі, тепер зовсім не приховував. Якось юнак запитав чаклуна:

— На початку наших мандрів ти, мій пане, взагалі обходився без магії!..

— Перша й остання заповідь Роукської школи: "Роби тільки те, що конче потрібно". І не більше!

— Отже, між першою і останньою заповідями ваші учні якраз і вивчають оте, що є необхідним?

— Авжеж. Треба у всьому зберігати Рівновагу. Але якщо Рівновага порушена, то доводиться враховувати й інші речі. І передусім — поспішати!

— І все ж таки, чому всі чаклуни на Півдні — а тепер уже, мабуть, і скрізь у Земномор'ї, — чому навіть оті співці на плотах, всі, як один, втратили свій хист, і лише ти зберіг свою силу?

— Тому що мені, крім мого мистецтва, більше нічого не потрібно, — відповів Яструб. І за якусь мить додав: — І якщо мені теж невдовзі судилося втратити свою силу, то я бодай хоч наостанку нею натішуся!

І справді він тепер охоче й легко вдавався до свого мистецтва. Арен, який звик до його обережності й стриманості, навіть не підозрював, що Архімаг може бути таким веселим і розкутим. Кожному магові подобаються різні дотепні витівки, адже чарівники — природжені штукарі. Тож, приміром, коли Яструб у Ґорті змінив свою подобу, то це якоюсь мірою також було своєрідною грою, не надто складним фокусом для того, хто міг би змінити не тільки обличчя та голос, а й навіть саму свою сутність, перетворившись, скажімо, на рибу, дельфіна чи яструба. А якось Яструб сказав:

— Поглянь-но сюди, Арене, я покажу тобі Ґонт, — і звелів дивитися на поверхню води у наповненій по вінця коновці.

Багато чаклунів уміють створювати зображення на поверхні водного дзеркала, але, безперечно, Яструбові не було рівних у цьому мистецтві: попервах у воді з'явилася вершина гори, оточена білими хмарами. Потім краєвид змінився, і Арен виразно побачив на цьому острові-горі високий стрімчак, причому сам юнак неначе ширяв над крутосхилом, перетворившись на якогось птаха — чайку чи сокола. Стрімчак, ніби вежа, височів над хвилями, а на одному з його виступів тулився до скелястого берега маленький будинок.

— Це Ре-Альбі, — пояснив Яструб. — Там живе мій Учитель, Оґіон. Колись у давнину він зумів приборкати жахливий землетрус. А тепер пасе своїх кіз, збирає трави і мовчить. Мені взагалі чомусь здається, що мовчати йому подобається понад усе. Хотів би я знати, чи він ще й досі самотою блукає горами? Адже старому вже бозна-скільки літ! Утім, якби він помер, я неодмінно дізнався би про його смерть, чи радше — відчув би це.

У голосі чаклуна не було колишньої певності, тож чарівний краєвид на якусь мить задрижав, так наче скелястий стрімчак раптово упав у море. Потім зображення знову стало виразним, а голос Яструба зазвучав твердіше:

— Наприкінці літа Оґіон зазвичай пускається в мандри, високо в гори. Отак і я з ним уперше зустрівся: він прийшов у наше гірське сільце, коли я був іще хлопчиськом. Він нарік мене Істинним ім'ям. І разом з Іменем він дав мені моє справжнє життя.

Краєвид у водному дзеркалі змінився: Аренові здалося, що він, досі залишаючись птахом, залетів у ліс і сів серед гілля, дивлячись на залиті сонцем пасовища, які збігали схилом гори. А над його головою височіла вкрита вічними снігами вершина, і до неї вела стрімка звивиста стежина, і золотаві сонячні зайчики пробивалися через густе листя...

— Ніде в світі немає такої тиші, як у цих лісах, — тужно сказав Яструб.

Зображення затуманилося, поблякло і зникло, тільки сліпучий диск полуденного сонця мерехтів у воді, налитій у коновку[7].

— Туди... — промовив Яструб, дивлячись на Арена дивним, трохи насмішкуватим