Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови. Том 2

навалений вздовж моря, він перетворюється на міцні бастіони, за якими можна було б витримати справжню облогу. Ридають татарки, з жахом і розпачем прощаються з Кримом. З несамовитою мукою пригортають до себе дітей і все виглядають, чи не промайне серед полонених обличчя чоловіка чи брата.

З люттю віддавали останні накази капітани захоплених кораблів. На світанку вони спробували втекти, але козаки стежили за ними пильним оком, бо небагато звільнених можна забрати з собою на байдаках. І тепер гойдаються на реях фок-щогл проводирі невдалої втечі, а їх заступники з удаваною покорою приймають на борт живий і мертвий вантаж.

— Куди ви нас везете? — питає звільнена бранка.

— На тихі води, на ясні зорі, у мир хрещений, у край веселий, молодичко, — підморгує Савка, в якому важко пізнати шевського підмайстра з Києва.

Звільнені галерники дивляться на козаків променястими від вдячності очима.

— Братіки! Рідненькі! Рятівники наші! — шепочуть вони, ладні цілувати чоботи й мозолисті від шабель долоні січовиків.

— Не баріться, панове! Вантажте швидше байдаки! — наказує Сагайдачний, з'являючись в порту.

Мовчазний, восковоблідий під засмагою, сидить Сагайдачний на коні у чорному, застебнутому під горло жупані. Похмурим, важким поглядом дивиться він на бранців.

З забобонним жахом позирають на нього татарки.

— Сагайдак-бей, — шепочуть вони сірими від жаху вустами. — Сагайдак!

— Аллах; який він жахливий! Очі його палають, як у хижого звіра, — шелестять навколо них голоси.

— Як у самого шайтана, захисти нас, пророче, від люті його…

— Поспішайте, панове! Опівдні вирушаємо, — покрив гамір лункий голос Сагайдачного.

І для татарок голос його лунає, як сурма Мелек-уль-Мекка, ангела смерті.

А Сагайдачний проїхав повз них і спинив коня перед стратенцями.

— Що це за люди? — спитав він.

— А це, батьку, стратенці. Ми їх з льоху витягли, — пояснив Бородавка, весь чорний від пороху.

— За що ж вас мусили скарати? — спитав Сагайдачний строкату купку стратенців, де татари і вільновідпущені стояли всуміш з таврованими галерниками.

— Повстали ми. Не стало сили робити, бо вони з нас шкуру дерли, з живих.

— Ми гинули з голоду, а вони торгували нашим борошном в такіє.

— Коли б не ти, катували б нас тепер на площі султанські кати, — загомоніли вони стримано і щиро.

— Звільніть для них одну галеру. Збирайтеся в дорогу, — кинув Сагайдачний. — Та заберіть їх майно, жінок і дітей.

Знялася метушня. Міські невільники з доків та каменярень, галерники і хатні невільники кинулись до галер, наче хвилина запізнення загрожувала їм новою неволею. Вони дерлися на галери, штовхалися і пхали з вузьких східців одне одного. Жінки верещали, лаялися, благали. допомоги.

— Стійте, бісові діти! — кинулися на допомогу січовики. — Стійте! Хто штовхатиметься — залишиться у Каффі!

Загроза вплинула. Галерники пішли тихше, а повз них ішли узбережжям полонені спагі і яничари, ремісники і кара-татари. Огрядних баканів, мулл та улемів погнали окремо на одну з галер. Цих мусили годувати і пильнувати, чекаючи на значний викуп. Інших розташовували по галерах і по вітрильниках.

— Нащо нам стільки полонених? — здивовано питають Савка і Терешко.

— Як-то «нащо»? А мінять їх на наших. Адже ж тут, у Криму, залишається тільки жменька нашого ясиру. Мало не всіх завозять звідси до Туреччини, а то й ще далі, або на галери беруть… От і врятуємо за цих татарюг ще з дві-три сотні наших страдників, — охоче пояснювали літні бувалі козаки.

Плачуть жінки, падають на рідну землю, цілують її востаннє.

— О Горпіне, Горпіне! Тепер я розумію твою минулу муку, — шепоче Медже пересохшими вустами.

Очі її з невимовним болем дивляться на зруйновану Каффу. Застигло в них болісне запитання: за що? І нема поруч з нею щирої і сміливої Олени-Ельмас, щоб кинути січовикам гаряче слово:

— Тому, щоб панам та беям, та й нашим срібним дукам жити сито і весело. Щоб тисячі працювали на купку щасливих, бо одна правда у ситих, а інша — у бідних, і ситі ніколи не зрозуміють голодних.

Ахмет підтримує Медже. Він забув, що закон забороняє дивитися в жіноче обличчя. Хіба до законів тепер… Медже ледве плентається. Hемa синьоокої дівчини з голосом дзвінкої цикади, зогрітої сонцем. Зав'яла вона, змарніла. А що буде з нею у холодній степовій землі, де вип'є неволя її молодість?

А Сагайдак-бей сидить на коні, нерухомий, мовчазно-похмурий. Люта радість клекоче в його грудях, а десь глибоко-глибоко ворушиться сумнів:

«Чого вона співала? Кого виглядала у хвилях?..»

Харлик Свиридович наближається до гетьмана і салютує шаблею, наче у Варшаві, на королівському огляді.

— Пане гетьмане, полонені і звільнені бранці вже на байдаках.

Сагайдачний здригається.

— Веслярі, до опачин! — лунко наказує він.

Повернувшись на свій байдак, Сагайдачний рушив на корму повільно, обважнілою ходою. Спустився на лаву, замислився. В душі була порожнеча. Серце глухо нило, наче дуплястий зуб, і сумнів роз'ятрював свіжу рану.

А що, коли Настя співала, чекаючи когось іншого, і пішла до нього з власної волі? Чому тоді мчав він до Каффи, рискуючи власним життям?.. Загинув Карпо і з ним жахлива таємниця. А що, коли Свиридович знає правду і до слушного часу мовчить, щоб коли-небудь кинути йомуу вічі насмішку, жагучу й отрутну, як жало гадюки?! А може, знають і інші?..

Що він тоді в їх очах? Нікчемний бабій, нещасливий коханець, ладний лити кров для власного щастя? О, цього козаки не подарують йому! Тепер він заткнув їм здобиччю горло, але коли хліб козацький поїдять…

З жорстокою насолодою роз'ятрював він душевну рану. Хотілося лягти на дно байдака, вкритися важким рядном, втиснутися в просмолені дошки і так лежати, щоб ніхто не бачив його і не згадував про його існування. Півжиття віддав би він, аби викреслити події минулої ночі.

Тремтячою рукою витягнув він з кишені кисет, що сунули йому в ханському палаці. Набив люльку, став кресати вогонь.

— О! Батько наш запалив по-козацькому, — тихенько ойкнув один з веслярів, підштовхуючи Максима Бабія.

— Бре-е… — вищирив той зуби, але осікся, бачачи, як кучерявий дим оповиває голову Сагайдачного.

Сагайдачний курив люльку за люлькою, дивився в одну точку і притамовував димом душевну муку. І зламана воля почала прокидатися, випростовуватися, наче притиснута тягарем еластична пружина.

Максим Бабій щойно змінився з веслування і сидів тепер на носі, обережно бренькаючи на кобзі небіжчика Карпа. Він мав добрий слух і молодий сильний голос. Чимало разів співав він з Карпом і жартівливих пісень, і урочистих дум і добре запам'ятовував слова і музику. І тепер коли поховали старого Карпа у глибокій могилі, віддали йому козаки дзвінку кобзу, щоб краще пам'ятав старого кобзаря, який відчинив їм вночі міську браму.

— Ану, Максимчику, заспівай