Алессандро Мандзоні - Заручені

одне з одним, поступаються місцем новим страхам і новій сміливості; задумане постає перед нашим внутрішнім зором зовсім по-новому: те, що досі страшило найбільше, раптом видається легким для виконання; і навпаки, перешкода, на яку попервах ледве зважали, уявляється велетенською; уява в розпачі б'є відбій; руки й ноги ніби відмовляються слухатись, і серце не дотримує обіцянок, даних із такою певністю. Коли Ренцо несміливо постукав у двері, Лючію охопив жах: вона вирішила перетерпіти будь-що, розлучитися з ним навіки, аби тільки не здійснювати ухваленого рішення. Та коли він став у дверях, мовивши: «А ось і я,— ходімо!», коли всі виявили готовність іти без вагань, оскільки справу було вирішено безповоротно, Лючії забракло духу вчинити опір і, з трепетом узявши матір під руку, вона вирушила разом з усією компанією шукачів пригод, неначе її тягла невидима сила.

Мовчки й неквапно вийшли вони зі свого будиночка в темряву й рушили в дорогу стороною від села. Найпростіше було б піти навпростець через село — це привело б їх прямо до будинку дона Абондіо; проте вони вибрали обхідний шлях, щоб залишитися непоміченими. Стежками поміж садами та полями наблизились вони до будинку курато, а потім розділилися. Заручені сховалися за рогом будинку. Аньєзе залишилася з ними, але трималася дещо попереду, щоб вчасно перехопити й затримати Перпетую. Тоніо з пришелепкуватим Жервазо, який нічого не вмів робити без вказівки, але без якого годі було обійтися, сміливо підійшли до дверей і постукали.

— Хто це в таку пізню годину? — зачувся голос із щойно розчиненого вікна — то був Перпетуїн голос.— Хворих в селі, здається, немає. Чи не сталось яке-небудь лихо?

— Це я,— відповів Тоніо,— я з братом, нам треба переговорити з синьйором курато.

— Таж хіба це підхожий час для хрещених людей? — відрубала Перпетуя.— Ну й чемність! Приходьте завтра.

— Послухайте лишень: або я прийду, або й ні. Я одержав трохи грошенят і прийшов віддати борг, про який ви знаєте. Я приніс двадцять п'ять новісіньких берлінг[53]. Та коли не можна, то вже потерпіть: розтринькати їх я зумію, а прийду вже, коли зберу інші.

— Зачекайте, зачекайте,— я миттю, туди й назад. Тільки ж чого приходити саме в такий час?

— Таж я сам оце тільки одержав їх. Ото й подумав собі: коли вони в мене долежать до ранку, то ще невідомо, що мені заманеться зробити з ними завтра. А втім, що вдієш: коли для вас година непідхожа, то я не заперечую. Я прийшов, але якщо невчасно, то я й піду собі.

— Ні, ні, зачекайте хвилинку: зараз я вернуся з відповіддю.

І, мовивши це, вона зачинила вікно. Тут Аньєзе відокремилась від заручених і, шепнувши Лючії: «Сміливіше, адже це всього одна хвилина, однаково що вирвати зуба»,— приєдналася до двох братів, які стояли під дверима. Вона заходилася теревенити з Тоніо, щоб Перпетуя, вернувшись одчинити двері, подумала, що вона проходила тут випадково і Тоніо на хвилину затримав її.

Розділ восьмий

«Карнеад![54] Хто ж бо це?» — питав себе подумки дон Абондіо, сидячи в кріслі в одній з кімнат горішнього поверху й тримаючи перед собою розгорнуту книжечку, коли ввійшла Перпетуя, щоб доповісти про відвідувачів. «Карнеад! Я нібито десь уже зустрічав або чув це ім'я; напевно, це був учений чоловік, великий знавець чогось за стародавніх часів — неодмінно хтось такий, а все ж що за диявол отой Карнеад?» Бідолаха був зовсім далекий від здогаду, яка буря збиралася над його головою.

Слід сказати, що дон Абондіо щоденно трохи читав для своєї втіхи. Один сусідній курато, маючи невеличку бібліотеку, давав йому книжку за книжкою з перших, які траплялись напохваті. Книжка, що над нею в дану хвилину розмірковував дон Абондіо, видужуючи від спричиненої переляком гарячки,— мабуть, він навіть видужав більше (принаймні від гарячки, якщо не від страху), ніж йому хотілось би це показати,— була панегіриком на честь Сан-Карло, висловленим із великим піднесенням і вислуханим із захопленням у Міланському соборі два роки тому. За любов свою до науки святий порівнювався тут з Архімедом,— до цього місця дон Абондіо читав не спотикаючись, бо ж Архімед займався такими цікавими речами, так багато примусив говорити про себе, що, навіть не будучи дуже вченим, можна було дещо знати про нього. Але після Архімеда оратор називав задля порівняння також Карнеада,— отут читач і сів на мілину. Саме в ту мить з'явилася Перпетуя, сповістивши, що прийшов Тоніо.

— Так пізно? — здивувався й собі дон Абондіо, що було цілком природно.

— А що ви хочете? Якої чемності можна від них чекати? Але якщо його не впіймати зараз...

— Звичайно, якщо я його не впіймаю зараз, то хто знає, коли вдасться його залапати! Нехай зайде... Але постривай... ти цілком певна, що це саме він?

— Ет, ідіть ви! — відповіла Перпетуя і подалася вниз. Відчинивши двері, вона гукнула: «Агей, де ви там?» З'явився Тоніо, і тут же вийшла Аньєзе, назвавши Перпетую на ймення.

— Доброго вечора, Аньєзе,— сказала Перпетуя,— звідки це ви так пізно?

— Та я йду з... — і вона назвала сусіднє сільце.— Якби ви знали, я й затрималась там задля вас...

— Чого б це? — з подивом спитала Перпетуя й мовила до двох братів:

— Ну-бо, заходьте, а я зараз слідом за вами.

— Та ось чого,— відповіла Аньєзе,— одна жінка з тих, що не знають нічого до ладу, а потеревенити про все охочі,— тільки подумайте! — знай повторювала, що ви не вийшли заміж ні за Беппе Суолавекк'я, ні за Ансельмо Лунчінья тільки тому, що ті вас не хотіли брати. А я доводила, що ви самі їм відмовили, і тому, й другому...

— Авжеж, авжеж! Ох, вона ж брехуха, ну й брехуха! Та хто ж це така?

— Не питайте мене про це: я не хочу сварити людей.

— Але ж мені ви вже скажіть, мені ви повинні сказати,— от брехуха!

— Та ну її... ви не повірите, як мені було прикро, що я не знала як слід усієї цієї історії, бо я б її загнала на слизьке.

— Ви тільки подумайте! —знову вигукнула Перпетуя.— І як ото можна вигадувати таке! — І похапцем провадила далі: — Вже щодо Беппо, то тут усі знають і всі могли бачити... Агей, Тоніо, причини-но двері, і йдіть собі нагору, я зараз.— «Гаразд!» — відповів Тоніо зсередини, а схвильована Перпетуя продовжувала свою розповідь.

Навпроти дверей дона Абондіо, між двома злиденними халупами, пролягала вузька