Всеволод Зіновійович Нестайко - Тореадори з Васюківки

в нас уже квитки були. От ми й приїхали. А ваші не хочуть нам показувати глобулус без професора. Кажуть: «Завтра». Ну, ми розуміємо — люди стільки старалися, їм хочеться, щоб урочисто... Ми розуміємо... А у вас яке діло? Яке? Га?

Кукурузо набурмосився:

— Діло... та й усе...

— Секрет? Так? Секрет? — не вгавала гостроносенька.

— От іще Оксана! Причепилася, як сльота до плота! — вигукнула цибата Валька.— Раз не говорять, значить, секрет.

— Ну, гаразд, не кажіть, не кажіть, хай буде секрет,— погодилася гостроносенька Оксана.

— То ми вам, мабуть, заважатимемо тут? — спитав вожатий.

— Ні, аж до вечора можете буть,— милостиво дозволив Кукурузо.

— Та ні, ми на якусь годинку. Просто хотілося скупатися й поснідати на свіжому повітрі, біля вогнища. Дівчатка з самого Києва про це мріють. Он Оксана ніколи в житті не снідала біля вогнища,— усміхнувся вожатий.

— Вона й живої корови ніколи не бачила. Тільки на картинці,— підморгнув вожатому хлопчина з фотоапаратом.

— Ти дуже багато бачив! От зараз як дам! — кинулася на нього Оксана.

— Брек! Бій закінчено! Перемогла Оксана! — вигукнув вожатий.— А тепер — за діло! Виймайте харчі! Розкладаймо вогнище!

— Тільки так,— авторитетно підтвердив маленький «штурман».

Піонери одразу загаласували й побігли до човнів.

— Ти, Ігоре, займись вогнищем,— сказав вожатий хлопчині з фотоапаратом.— Ти в нас майстер.

— Ходімо, я покажу, де хмиз,— по-хазяйськи запропонував Кукурузо. І ми втрьох пішли в глиб острова. Йшли і, як це завжди буває на початку знайомства, ніяково мовчали — не знали, про що говорити. І раптом Ігор, не розтуляючи рота (ми це добре бачили), голосно чи то бевкнув, чи то гавкнув. І враз десь всередині в нього заграла музика. Справжня музика. Джаз. Ото знаєте: «Бз-вз, дудль будль, бум-бем, бу-га-га...» І потім щось заспівало жіночим голосом по-ненашому... Ми стали і вирячились на Ігоря, мов барани. Що за таке?

Він засміявся і пересунув з-за спини наперед те, що ми весь час вважали за фотоапарат:

— Приймач! На транзисторах, напівпровідниках. Це я тільки у футлярі від фотоапарата його змонтував. Бо іншого корпусу не було. Та й зручно. Через плече носити можна.

Он воно що! Так це транзисторний радіоприймач, такий, як у діда Салимона! Як ми зразу не догадались?

— Гарна штука,— опам'ятавшись, поблажливо сказав Кукурузо.— Скільки дав?

— Що — дав?

— Заплатив скільки?

— Ніскільки. Сам зробив.

— Що-що? — Кукурузо скривився і приклав долоню до вуха, наче недочув.

Я хихикнув.

— Сам, кажу, зробив,— серйозно повторив Ігор.

— Ага,— криво посміхнувся Кукурузо.— Ну да. Я ж і питаю: скільки дав? У нас у сільмазі «Турист» продається. Тридцять п'ять карбованців. Красивий, під перламутр. Ну, а цей, звичайно, гіршенький.

— От, дивак, не вірить. Ну, як хочеш.

З кущів вийшов вожатий.

— Про що це ви, хлопці, сперечаєтесь?

— Та нічого, просто так,— махнув був рукою Кукурузо, але потім, глянувши знизу на вожатого, раптом єхидно спитав:

— Дядю, а у вас всі піонери отакі-го... чи тільки цей?

— А що таке?

— Та нічого... Просто він каже, що цей приймач сам зробив. Може, ота худенька автомобіль справжній сама зробила, а отой «штурман» — «тількитак» — у космос літав?

— Щодо космосу та автомобіля не скажу, а от приймач він дійсно сам зробив. Це точно. Він у нас молодець. У радіогуртку вже третій рік. Академіком буде.

Вожатий говорив серйозно, без всяких жартів. Не вірити йому було неможливо. Кукурузо одразу скис — насмішкуваті вогники в очах погасли, куточки губ опустилися.

Я теж був здивований. Мені чомусь завжди здавалося, що всі оті розумненькі зразкові школярі, які майструють діючі моделі атомних криголамів та літаків, обов'язково повинні бути хирляві, заморені, в окулярах. І обов’язково дивакуваті. А тут перед нами стояв нормальний кирпатенький хлопчина — мускулистий, засмаглий, по всьому видно, фізкультурник. Якось більше уявлявся він на спортивному майданчику, серед галасливої ватаги розхристаних хлопців, ніж заглиблений у переплутані тельбухи якогось чудернацького радіоприймача.

Ми мовчали, розгублені й спантеличені.

Вожатий пильно подивився на нас і удавано сердито сказав:

— Що ж ви, братця, розпатякались тут, а хмизу не несете? Люди ж голодні. Ану, давайте швидше!

Це зразу вивело нас із заціпеніння. Ми кинулися поспіхом (навіть надто вже поспіхом) збирати хмиз. І через хвилину вже тягли на галявину величезні оберемки. Особливо старався Кукурузо. Він тяг такий оберемище, що я боявсь, щоб у нього пуп не розв'язався.

Цибата дівчинка Валька, побачивши, захоплено сказала:

— Ого-го!

І я не знаю, від чого більше був такий червоний Кукурузо: чи від напруження, чи від того «ого-го». Він взагалі чогось дуже часто поглядав на оту Вальку. Знайшов на кого дивитися! Страшило якесь! Лупате, цибате, витрішкувате! Тю! Гірша за Гребенючку у сто разів!

Всі стояли на галявині кружка і дивилися, як ловко розпалював Ігор вогнище. Диви, міський, а вміє...

Незабаром серед галявини вже лизало небо вогненними язиками велике багаття.

— Ну, а чия черга сьогодні куховарити? — спитав вожатий.

— Сашкова! — радісно вигукнула цибата Валька.

— Сашкова! Сашкова! Правильно! — загукали звідусіль, і всі подивилися на «штурмана».

— Твоя? — спитав вожатий.

— Тільки так,— сказав той.

— Значить, нам сьогодні везе,— усміхнувся вожатий.

— Везе! Везе! Юшку! Сашенько, обов'язково юшку! Юшку! — злилися в одно десятки вигуків.

— Тільки так,— уперше за весь час усміхнувшись, закивав головою Сашко.

Тепер, коли всі стояли разом навколо вогнища, було особливо помітно, що Сашко дуже маленький на зріст, менший за всіх. Може, тому він і тримався так серйозно й насуплено, щоб здаватися соліднішим. Але ще було помітно, що його всі люблять