Гі де Мопассан - Любий друг (Збірник)

і відповідав. Дюруа й хотів би показати бадьорість, та боявся заплутатись у думках і виявити душевну тривогу; йому до болю страшно було, щоб часом не затремтіти.

Незабаром карета виїхала в поле. Було коло дев’ятої години.

Цього морозного зимового ранку вся природа здавалася блискучою, крихкою й твердою, мов кришталь. Дерева стояли в наморозі, немов у льодовому поті; земля дзвеніла під ногами; сухе повітря доносило здалеку найменший шелест; синє небо блищало, як свічадо, і сонце пливло в просторі, ясне й теж холодне, ллючи на змерзлий світ бездушне проміння.

Ріваль казав Дюруа:

— Пістолі я взяв у Гастіна Ренета*. Він сам набивав їх. Скринька запечатана. А втім, кинемо жеребок, з чиїх пістолів стріляти — наших чи з його.

Дюруа машинально відповів:

— Дякую.

Тоді Ріваль почав напучувати його до дрібниць, бо хотів, щоб його дуеліст не зробив жоднісінької помилки. Кожну вказівку він повторював кілька разів:

— Коли спитають: «Готові, панове?» — ви голосно скажете: «Так». Коли скомандують: «Паль!» — ви мерщій піднімаєте руку й стріляйте раніш, як гукнуть: «Три».

І Дюруа повторював думкою: «Коли скомандують „паль“, я підніму руку, коли скомандують „паль“, я підніму руку, коли скомандують „паль“, я підніму руку».

Він учив це, як діти лекції вчать, длубаючи їх, щоб утовкмачити в голову: «Коли скомандують „паль“, я підніму руку».

Карета в’їхала в ліс, звернула праворуч на алею, потім знову праворуч. Ріваль зненацька розчинив дверці й крикнув візникові:

— Туди, оцією доріжкою.

І карета пустилась по вибоїстому шляху між чагарями; на деревах тремтів мертвий лист з льодовими окрайками.

Дюруа весь час бубонів: «Коли скомандують „паль“, я підніму руку». І подумав, що якесь нещастя з каретою могло б усе полагодити. О, коли б вона перекинулась, яке щастя! Коли б він ногу зламав!..

Але побачив на моріжкові другу карету й чотирьох добродіїв, що тупцювали на місці, щоб зігріти ноги; і мусив рота розкрити — так важко стало йому дихати.

Спочатку злізли свідки, потім лікар і дуеліст. Ріваль узяв скриньку з пістолями й пішов з Буаренаром до двох незнайомих, що виступили їм навпроти. Дюруа побачив, що вони церемонно привітались, потім пішли вкупі по моріжкові, поглядаючи то на землю, то на дерева, так ніби шукали чогось, що може впасти або полетіти. Потім відміряли кроки й через силу встромили два ціпки в замерзлий ґрунт. Знову зійшлися купкою й почали немов у чіт та лишку гуляти, як діти на розвазі.

Доктор Ле Брюмон спитав Дюруа:

— Ви добре себе почуваєте? Вам нічого не треба?

— Ні, нічого, спасибі.

Йому здалось, що він божевільний, що він спить, снить, що сталось щось надприродне й захопило його.

Чи боявся він? Може. Але не знав. Усе круг нього змінилось.

Підійшов Жак Ріваль і тихенько, задоволено сповістив його:

— Усе готово. З пістолями нам пощастило.

Оце вже зовсім для Дюруа було байдуже.

З нього зняли пальто. Він дозволив. Помацали кишені в сурдуті, чи не підкладено там паперу або гаманця для захисту.

Він приказував сам собі, як молитву:

— Коли скомандують «паль», я підніму руку.

Потім підвели його до одного з ціпків, застромлених у землю, й дали йому пістоля. Тоді він побачив проти себе, близенько, опецькуватого чоловічка в окулярах. Це був його супротивник.

Побачив його дуже виразно, але думав тільки про одне: «Коли скомандують „паль“, я підніму руку й стрельну». Серед цілковитої тиші пролунав, ніби здалеку звідкись, голос:

— Готові, панове?

Жорж крикнув:

— Так!

Тоді голос наказав:

— Паль!

Він нічого вже не слухав, нічого не бачив, нічого не тямив, почував тільки, що підіймає руку та щосили натискає на язичка.

І нічого не почув.

Але зразу ж побачив димок із свого пістоля: чоловік навпроти теж стояв у тій самій поставі, тож він побачив і другу білу хмаринку, що знялась над головою супротивника.

Обидва вони стрельнули. Кінець.

Свідки та лікар оглядали його, мацали, розстебнули йому одежу й тривожно запитували:

— Вас не поранено?

Він неуважно відповів:

— Ні, здається.

А втім, Лангремон теж був цілий, як і його ворог, і Жак Ріваль невдоволено пробурчав:

— З клятими пістолями завжди так — або схибиш, або вб’єш. Що за гидка зброя!

Дюруа не ворушився, заклякнувши від здивування та радощів: «Всьому кінець!» Зброю в нього відібрали, бо він ще стискував її в руці. Тепер йому здавалось, що він бився б проти цілого всесвіту. Кінець. Яке щастя! Він раптом відчув у собі непереможну сміливість.

Свідки розмовляли кілька хвилин, призначаючи день побачення, щоб скласти протокола, потім сіли в карету, і візник, що сміявся на передку, рушив, цвьохаючи батогом.

Снідали вчотирьох на бульварі й обговорювали подію. Дюруа розповідав про свої враження:

— Я був спокійний, цілком спокійний. Ви ж, певно, бачили?

Ріваль відповів:

— Так, ви добре тримались.

Коли протокола було складено, передали його Дюруа, щоб умістити в хроніці. Той здивувався, прочитавши, що перекинувся з Луї Лангремоном двома кулями, і трохи стурбовано спитав Ріваля:

— Та ми ж випустили по одній кулі.

Жак Ріваль посміхнувся:

— Так, по кулі… кожен по кулі… це буде дві.

І Дюруа, задовольнившись цим поясненням, не сперечався. Вальтер поцілував його:

— Браво, браво, ви оборонили прапор «Французького життя», браво!

Увечері Жорж з’явився в редакціях найголовніших газет та в найбільших кафе на бульварі. Двічі здибався зі своїм супротивником, що теж пишався.

Вони не привітались. Коли б один з них був зранений, тоді б потиснули одне одному руку. Але кожен упевнено присягався, що чув, як повз нього продзижчала куля.

Другого дня вранці, близько одинадцятої години, Дюруа одержав синього папірця:

«Боже мій, як я злякалась! Приходь зразу на Константинопольську вулицю, хоч поцілую тебе, мій коханий. Який ти відважний, божествлю тебе.

Кло».

Він з’явився на побачення, і вона кинулась йому в обійми, обціловуючи його:

— Ох, любий, коли б ти знав, як я хвилювалася, читаючи вранці газети! О, розкажи мені. Все. Я хочу знати.

Він мусив розповісти їй якнайдокладніше.

Вона казала:

— Як же тобі спалось, мабуть, кепсько перед дуеллю?

— Та ні. Добре спав.

— Я б і очей не сплющила. А сама ж дуель, розкажи, як відбулася?

Він склав драматичне оповідання.

— Коли ми стали навпроти, на двадцять кроків, тільки вчетверо далі, як оця кімната завдовжки, Жак спитав нас, чи ми готові, та скомандував: «Паль!» Я зразу ж підняв руку, дуже міцно, тільки помилився, що в голову хотів поцілити. Пістоль у мене був дуже тугий, а я звик до слабких; отож, коли язичка натискував, трохи й сприснуло. Дарма, не