Оскар Уайлд - Портрет Доріана Ґрея

наказав був напнути над римським Колізеєм, — те широченне пурпурове вітрило з розмальованим на ньому зоряним небом і Аполлоном на колясі з білими кіньми в золотій упряжі? Ревний жаль проймав Доріана, що йому не судилося побачити серветок жерця Сонця — Геліоґабала[82], розшитих усіма можливими лагоминами й наїдками, які тільки можна уявити на бенкетах; або погребальне покривало короля Шілперіка[83], усіяне трьома сотнями золотих бджілок; або ті фантастичні шати, що так обурили єпископа Понтійського, — на них були намальовані «леви, пантери, ведмеді, собаки, ліси, скелі, мисливці — тобто все, що художник міг запозичити з натури»; або той камзол Карла Орлеанського з вигаптуваними на рукавах нотами й текстом пісні, яка починалася словами: «Madame, je suis tout joyeux»[84], — нотні лінійки там вимережали золотом, а кожен нотний знак, у ті часи квадратовий формою, складався з чотирьох перлин.

Доріан вичитав опис покою, приготовленого для королеви Іоанни Бургундської[85] у Реймському палаці, де на стінах було «вишито тисячу триста двадцять одного папугу з гербом короля на крилі кожного і п’ятсот шістдесят одного метелика з гербом королеви на крилі кожного, і все це зі щирого золота». Жалобне ложе Катерини Медічі[86] було оббито чорним оксамитом, поцяткованим півмісяцями і сонцями. Вишиті зелені вінки й гірлянди урозмаїчували срібне й золоте тло луданових запон, а на торочках їхніх переливалися перлини. Містилася ця одрина у спальні, увішаній емблемами королеви з чорного оксамиту на сріблястій тканині. Луї XIV мав у своїх палатах вигаптувані золотом каріатиди заввишки в п’ятнадцять футів. Парадне ложе Яна Собєського, короля Польщі, стояло під шатром із золотої смірнської парчі, на якому було нанизано туркусом вірші з Корану. На його прегарних виточених підпорках із золоченого срібла красувалося безліч медальйонів, оздоблених емаллю і коштовним камінням. Шатро це поляки захопили в турецькому таборі біля Відня — під його мінливою позолотою колись маяла корогва Магомета.

Отак цілий рік Доріан ревно колекціонував найдобірніші зразки тканин та вишивок. Мав він преніжний муслін із Делі, на якому були тонко виткані візерунки із золотого пальмового листя і райдужних крилець жуків; газ із Дакки[87], через свою прозорість знаний на всьому Сході під назвами «ткане повітря», «водяний струмінь» і «вечірня роса»; дивовижно розмальовані тканини з Яви; жовті китайські куртини тонкої роботи; книжки в оправі з брунастого атласу й красивого блакитного єдвабу, затканого французькими ліліями, птахами та іншими образками; мереживні угорські покривала; сицилійську парчу й цупкий іспанський оксамит; грузинські вироби, опоряджені золотими монетами; зелено-золотисті японські тканини з чудово на них вигаптуваними птахами.

Пристрасна цікавість була в Доріана і до культових убрань, як і взагалі до всього, пов’язаного з релігійними обрядами. У довгих кедрових скринях, що тяглись уздовж західної галереї його будинку, зберігалося чимало рідкісних і прекрасних одінь, справді вартих того, щоб їх носили наречені Христові, яким належить одягатися у пурпур, коштовності й тонке полотно, аби вкрити свої бліді схудлі тіла, виснажені в доброхітних стражданнях і зранені самобичуваннями. Доріан мав і пишну ризу з малинового шовку, перебраного злотистими нитками лудану; ця риза була рясно усіяна золотими плодами граната у вінках з шестипелюсткових квіток і розшита ананасами з дрібних перлин. На орарі[88], розбитому на квадрати, окремими сценами в кожному квадраті змальовувалося життя Пресвятої Діви, а її освячення зображував кольоровий шовк на каптурі. То була італійська робота XV століття. На іншій ризі, із зеленого оксамиту, пучками у вигляді сердець було вишито листя аканту, від якого відгалужувалися білі квітки на довгих стебельцях, при кінці оздоблені срібними нитками й кольоровим бісером, а на застіжці золотом була вигаптувана голова серафима. Орар був затканий візерунками з червоного й золотого шовку і весь яскрів медальйонами з образками святих та великомучеників, у тому числі й святого Себастьяна. Доріан володів також іншими одіннями священнослужителів — з бурштинового і блакитного шовку, з золотої парчі, з лудану та грезету, на яких було зображено страсті Господні й розп’яття, і повишивано левів, павичів та інші емблеми; зберігалися тут далматики з білого атласу й рожевого лудану, оздоблені тюльпанами, дельфінами та ліліями: покрови до вівтарів з малинового оксамиту і голубого полотна; чимало антимінсів[89], покровів на потири[90] та священних корогов. Містичні відправи, що для них ці речі призначалися, розворушували Доріанові уяву.

Усі ті скарби, як і все, що збирав Доріан у своєму розкішному будинку, давали йому змогу забутись, бодай ненадовго скинутися страху, який інколи ставав уже майже нестерпним. У порожній замкненій кімнаті, де пройшли його дитячі літа, він сам повісив на стіні свій фатальний портрет, що, дедалі змінюючись, являв йому на очі осоружну правду про розпад його душі. Портрет був закритий пурпурово-золотим пологом. Бувало, цілими тижнями Доріан не заглядав сюди і, забуваючи про існування бридкої своєї подобизни, робився знову, як давно колись, невимушено безжурним і веселим, палко закоханим у саме життя. А тоді нараз посеред ночі тайкома вибирався з дому до гидотних вертепів біля Блу-Ґейт-Філдсу і лишався там день крізь день, аж доки його звідти виганяли. Повернувшись додому, він сідав перед портретом, часом із ненавистю і до нього, й до себе, а то й з викличною гордістю індивідуаліста, з гордістю, яка тягла його до гріха, і осміхався з прихованою зловтіхою до свого потворного двійника, котрому роковано було нести тягар, що належав самому Доріанові.

По кількох роках Доріанові вже несила було перебувати довший час поза Англією, тож він мусив відмовитись і від вілли в Трувілі, яку вони винаймали удвох із лордом Генрі, і від маленького обгородженого білим муром будиночка в Алжирі, де вони провели не одну зиму. Він просто не міг бути далеко від портрета, що посів таке важливе місце в його житті. До того ж Доріан побоювався, щоб хтось за його відсутності не дістався до тієї кімнати, хоч він і подбав укріпити замок мудрованими засувами.

Доріан добре усвідомлював, що портрет все одно нікому нічого не відкрив би. Відразливі знаки розпусти, щоправда, не знищили подібності портрета до нього самого, але хіба б це могло бути якимось доказом? Доріан узяв би на сміх кожного, хто спробував би його цим ущипнути. Не він же малював цей портрет! То хто б його міг звинуватити в цій осоружній малярській нарузі? Та навіть якби він розповів людям правду — чи ж би хто повірив?

А проте він боявся. Часом, розважаючи гостей у своєму будинку в Нотінґемширі — аристократична молодь