Роман Іванович Іваничук - Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської

— За що така милість? — почувся голос Костаса Жмудського.

— За складення зброї в Олеську, — глухо відказав Івашко; він, слухаючи тепер удруге королівського листа, відчув у ньому підступну хитрість. Яка потреба ставати власною персоною перед очі Одровонжа?

— Це єдиний для нас вихід, — заговорив Демко з Ожидова. — Хіба не видно було з самого початку, що не перемогти нам?

— Головою муру не проб'єш!

— Кров людську треба пощадити…

— Замовкніть! — Костас Жмудський стукнув по столу порожнім кухлем. — Нас зрадив Свидригайло, а ми за його прикладом маємо зрадити народ, який повірив нам і готовий іти на смерть?

Схопився Януш Підгорецький:

— Ми вже повірили одному литвинові, а тут другий спаситель об'явився… Але коли тобі так хочеться смерті, то вмирай, а не тягни інших за собою! А якщо нас передавлять, мов мух, легше від того стане народові? Месія…

— А ти ж русин, то й спитай у русинського народу, чого він хоче!

— Хто його питатиме? Йому належить виконувати те, що велять!

Знявся рейвах.

— Панове! — підвів руку Івашко. — Ми стояли мужньо й поспільство нас підтримало, не маємо права забути цього. Але сьогодні безсилі ми стали. Юрша здав Луцьк, Острозький — Поділля. Чи можемо ми встояти, коли Жигмонт віддав нас королеві? На що надіятися?

— Свидригайло ще не програв, — озвався Her Стрибоцький.

— Зрадник він!

— Депутацію до Свидригайла!

— Були вже в нього!

— Моя така порада, — заговорив знову Івашко. — Не будемо йти до Одровонжа, хай пришле нам сюди листи на землі. І умову поставимо: щоб володіти Олеською землею при зброї. Зі свого боку присягнемо заховувати спокій і послушенство, жодних нападів не будемо чинити, у поспільства ж зброю заберемо…

— На це згода, — мовив Костас Жмудський. — Війна ще не закінчилась, рано складати оружжя.

— І ще одне, панове… — Івашко глянув на землян і опустив очі. — На це моя воля, а ви зрозумійте й мене… Я жду У гості Давидовича з моєю дочкою. Стража на Брамі знає…

Запала мовчанка — чутно було, як шелестять за вікном тополі.

Осташко Каліграф нерозуміюче дивився на боярина, мовчанка гусла, тяжіла; Івашко сягнув рукою по сулію — наливав трунку в кухлі.

— Випиймо, братове…

— І я сьогодні вип'ю, боярине, — встав Осташко. — Ще й слово скажу… Пообіцяв якось чорт марнотратникові велике багатство, але за те зажадав, щоб той убив батька. Не міг цього зробити марнотратник. Чорт під'юджував його вчинити содомський гріх — з сестрою. І тут відмовився гультіпака. Тоді Люципер махнув рукою: «То хоч упийся за моє здоров'я». Марнотратник упився, а захмелівши, вчинив і одне, і друге. Тоді ж його скарали на горло… Впийся, боярине, за Давидовича!

Виступили жовна на обличчі Івашка, гості мовчали, челядь застигла біля дверей, чекаючи неминучого лиха, та в цю хвилину високий чорновусий парубок розсунув руками слуг і став на порозі.

Арсен обвів поглядом гостей і увіп'явся очима, повними зневаги й погорди, в Івашка.

— Бенкетуєш, боярине? Святкуєш? Поклади, поклади свій кухоль, Преслужичу, не квапся пити мирову з Давидовичем!

Розділ тринадцятий

МОР

Уже позаду Кам'янець, а де Кафа, а де Тифліс і Ерівань, а де Венеція і Голландія — який великий світ, великий Боже! — та вже недалеко кінець Татарського шляху, а на тому кінці — чудова, найвищої похвали гідна християнська столиця Леополіс. Многолюдний город, подібного якому в усій Європі немає: там городяни живуть у розкошах, а крамниці повні товарів; у Львові знайдеш, чого тільки забажаєш. Різьбярі тешуть дивні різьби з дерева й руського мармуру[49], золотарі оздоблюють щити, мечі й булави химерними орнаментами, лимарі шиють пояси й сагайдаки, сідельникам за одне лише сідло треба віддати тисячу курушів, чинбарі виготовляють найкращий у світі сап'ян, у зброярів замовиш розмаїті обладунки, шоломи, лати, списи, сокири; навіть сто тисяч воїнів знайдуть у Львові все, що їм потрібно для війни. Недарма молодий і войовничий хан Криму Хаджі Гірей спорядив до Львова караван із п'ятдесяти возів з кавказькою селітрою, а теж із шовками й перськими килимами. Королеві Ляхистану потрібен порох, ханові — готова зброя.

Так думав караван–баша Богуш Ованесян, під'їжджаючи Татарським торговим шляхом до Теребовлі.

Знав, кого послати, солхатський хакан[50]: купець Богуш об'їздив усю Європу і у Львові вже раз бував, повертаючись з Амстердама. Яке то величне місто! Двома мурами обгороджене, а на мурах вежі, а на вежах гармати, а посередині міста височить ратуша з дзиґарями, які б'ють щогодини; і великий базар на ринковому плацу, а ще більший біля П'ятницької церкви; на базарах купці з Москви, Персії, Туреччини, Фландрії. Будинки в тому городі кам'яні й високі, під ними вриті глибоко в землю пивниці, в яких навіть літом напої холодні; повсюди зобачиш трояндові квітники й водограї, а за містом сади й виноградники…

Спасибі Хаджі Гірею, що довірив свій караван йому, Богушу Ованесяну, адже тут вірменська громада налічує близько ста сімей — у два рази більше, ніж в Амстердамі, а вірменських крамниць аж сорок, і ще мають вірмени суд, який судить за своїм власним правом, і собор не гірший, ніж лядські костьоли, і лазню…

Усе це бачив Богуш лише одним оком, а про решту див розповів йому земляк майстер Хочерис — карбувальник королівського монетного двору: зупинявся тоді в нього на одну ніч.

І ще думав караван–баша про розбійників, якими повен нині русинський край, молився щовечора Богові, щоб розминутися з ними, але й утішав себе думкою: якщо ті розбійники воюють з ляхами за свою волю, то мусять бути вони лицарями, а лицарі не нападають на торгових людей, які мають завжди при собі купецькі пайцзи.[51]

Мав це саме на мислі суддя Давидович, який нетерпляче очікував каравану з Кафи. Не важився навіть з цілою хоругвою добиратися до Львова, а потреба була велика, доконечна. Михайло Бучацький переслав йому листа від Пйотра Одровонжа: руський староста зважив на просьбу Давидовича і жде його у своїй резиденції. І ще повідомив його Бучацький про караван, що йде до Львова.

Багато літ потому ходитиме в народі легенда про русина, який приніс на своїх плечах чуму в рідний край. Ось як переказуватимуть її:

Сидів русин під модриною, сонце пекло вогнем, аж дивиться — йде дівчина, високонога, білим простирадлом обгорнута. Хотів утекти, бо побачив у