Жоржі Амаду - Фантастика Всесвіту. Випуск 4

— Чим можу вам прислужитися? — почувся голос із темряви. Торн обернувсь і побачив старого рабина, що вийшов на світло. Він був одягнений у все чорне і трохи накульгував. На голові мав невеличку вугласту шапочку, що надавала йому ще поважнішого вигляду.

— Це — найдавніша тора в Ізраїлі, — промовив старий, показуючи на сувої. — Її розкопали на узбережжі Червоного моря.

Торн придивлявся до рабина, в чиїх сумних, затуманених катарактою очах світилася гордість.

— Земля Ізраїльська має прадавню історію, — стиха провадив рабин. — Аж жаль, що доводиться топтати її ногами. — Він обернувся до Торна й усміхнувся. — А ви приїжджий?

— Так.

— Що ви тут робите?

— Розшукую одного чоловіка.

— Я теж приїхав сюди за тим самим. Шукаю свою сестру. Та так і не знайшов. — Старий знову сумно всміхнувся. — Може, ми ходимо й по ній…

Запала мовчанка. Старий простяг руку й вимкнув верхнє світло.

— Може, ви коли чули таке прізвище — Бугенгаген? — спитав Торн.

— Це польське прізвище?

— Я не знаю.

— Він живе в Ізраїлі?

— Начебто так.

— А хто він за фахом?

Торн зніяковіло похитав головою.

— Я не знаю.

Деякий час вони мовчки стояли в сутіні. Рабин напружено думав, так ніби намагався пригадати.

— Ви знаєте щось про тих, хто виганяє з людей диявола? — спитав Торн.

— Диявола? — недовірливо всміхнувся старий. — Із людей?

— Так.

Рабин засміявся й махнув рукою.

— Такого не буває.

— Та ні, буває.

— Ніякого диявола нема. Просто нема, та й годі. — І, тихенько хихочучи, немов почув дотепний жарт, старий зник у темряві.

Торн ще раз поглянув на священні сувої, а тоді повернувся і вийшов на вулицю.

Дженнінгс повернувся до готелю аж уранці. Він не став розповідати Торнові про свої нічні пригоди, а одразу ж пішов до ванної і, навіть не причинивши за собою двері, почав мочитися в складені ковшиком долоні й обмивати сечею геніталії. Потім помітив, що Торн гидливо спостерігає його дивні маніпуляції, і весело ошкірився.

— Мене навчили цього англійські льотчики. Помагає незгірш за пеніцилін.

Торн зачинив двері до ванної і терпляче дожидав, поки репортер одягнеться. Його вже нудило від Дженнінгса. Але залишатися самому було ще гірше.

— Ходімо, — сказав той, беручи свою сумку з фотоапаратами. — Я придбав квитки на екскурсію по розкопках.

Вони їхали в мікроавтобусі з десятьма іншими екскурсантами старими кварталами Єрусалима: Спинилися біля Стіни плачу, і всі їхні супутники вискочили з автобуса й кинулись фотографуватися. Навіть і в цьому місці печалі йшла жвава торгівля: серед натовпу заплаканих євреїв снували продавці, вихваляли свій товар, від гарячих сосисок до пластикових розп’ять. Дженнінгс купив два такі розп’яття, одне почепив на шию собі, а друге простяг Торнові.

— Надіньте, друже. Може, знадобиться.

Але Торн відмовився. Його дратував Дженнінгс, що поводився так, ніби приїхав сюди розважатись.

Переїзд пустелею був зовсім нецікавий. Гід розповідав про недавні воєнні дії між ізраїльтянами й арабами, про Голанські висоти, де точились особливо запеклі бої. Вони поминули селище Даа-Лот, де арабські терористи по-звірячому розправилися з групою єврейських школярів. Розповівши про це, гід додав, що ці жертви не лишилися невідомщені: було захоплено й розстріляно іншу арабську банду, а тіла страчених інші єврейські школярі розтовкли ногами на криваве місиво.

— Отож не дивно, чого тут стоїть такий плач, — пробурмотів Дженнінгс.

Торн не озвався, і решту дороги вони сиділи мовчки.

Коли нарешті приїхали до місця розкопок, туристи вже добряче притомилися й нарікали на спеку. Гід показав обгороджену мотузками ділянку й пояснив, які там проводяться роботи. Просто в них під ногами простягалися каменярні та копальні царя Соломона, складна й заплутана іригаційна мережа, що, судячи з усього, сягала аж до Єрусалима. Десь серед неї лежали руїни стародавнього міста. Багато хто вважав, що саме там було написано біблійні тексти. їх знайшли у глиняних дзбанах, дбайливо загорнутих у полотно. Історії, записані на тих сувоях, дуже подібні до викладених у книгах Старого Завіту. Розкопки виявилися далеко не простим ділом, бо ж ніхто не знав до пуття, де те місто, і його відкопували мало-помалу, руками — ніяка техніка тут не годилася.

Поки гід усе це розказував, Дженнінгс і Торн натрапили на студента-археолога, але й від нього не довідались майже нічого нового. Прізвища Бугенгаген студенти не чули, а про місто Мегіддо знали тільки те, що багато століть тому воно зникло під землею внаслідок якогось стихійного лиха. Можливо, це був землетрус, але найімовірніше — повінь, бо археологи знайшли в цьому віддаленому від великих водойм місці черепашки.

Торн і Дженнінгс повернулися до готелю, а трохи згодом вирушили в напрямі базару. Дорогою вони раз у раз питали перехожих, чи не знає хто прізвища Бугенгаген, але воно нікому ні про що не говорило. Одначе вони вперто шукали далі — й до кінця того дня, й наступного ранку. Торн уже був на грані розпачу, він геть знесилів і ледве пересував ноги. Зате Дженнінгс не занепадав духом, мотався по місту, запитуючи про Бугенгагена в крамницях, майстернях, телефонних довідкових бюро і навіть у поліції.

— А може, він змінив прізвище, — зітхнув Дженнінгс другого дня» коли вони сіли перепочити на лаві в парку. — Може, він тепер Джордж Буген, чи Джім Гаген, чи Іззі Гагенберг…

Через день вони переїхали до старого Єрусалима й оселилися в невеличкому готелі. Знов і знов никали серед місцевого люду, сподіваючись натрапити на когось, хто бодай раз чув це незвичайне прізвище. Але все було марно.

— Схоже на те, що пора відступитися, — сказав Дженнінгс, — стоячи на веранді біля вікна їхньої кімнати.

У кімнаті було задушно. Торн лежав на ліжку, спливаючи потом.

— Якщо цей Бугенгаген тут єдиний, нам його нізащо не знайти, — провадив Дженнінгс. — Але поки що все говорить за те, що його взагалі не існує. — Він повернувся до кімнати й почав шукати сигарети. — Хай йому чорт, той малий священик весь час був стуманілий від морфіну, а ми так легко взяли на віру все, що він казав. Ще добре, що він не послав нас на Місяць, а то б ми повідморожували собі гепи… — Дженнінгс важко сів на ліжко й подивився на Торна. — Не розумію, що це зі мною, Торне. Ще кілька днів тому я й тіні сумніву не мав, що треба шукати, а тепер усе воно здається мені геть безглуздим.

Торн кивнув головою, і скривившись од болю, сів на ліжку. Тоді зняв бинт, і Дженнінгс аж на обличчі змінився, побачивши відкриту рану.

— Не до вподоби мені це.