Стіг Ларсон - Повітряний замок, що вибухнув

— Добре. У будь-якому разі, я повинна дістати можливість допитати Лісбет Саландер. Коли це можна буде зробити?

— У мене є висновок її лікаря Андерса Юнассона. Він вважає, що Лісбет Саландер ще кілька днів буде не в змозі брати участь у допитах. Окрім фізичних травм вона перебуває під впливом болезаспокійливих засобів.

— Я отримала аналогічні відомості. Ви, мабуть, розумієте, як я розчарована. Повторюю, головне для мене зараз — Рональд Нідерман. Ваша клієнтка говорить, що не знає, де він ховається.

— Це відповідає дійсності. Вона з Нідерманом незнайома, і їй самій довелося вираховувати його і вистежувати.

— Ясно, — сказала Агнета Єрвас.

Еверт Гульберґ увійшов до ліфта Сальгренської лікарні, тримаючи в руках букет. Одночасно з ним туди зробила крок коротко стрижена жінка в темному жакеті, і він люб’язно притримав дверці ліфта, давши їй можливість першою підійти до столу чергового біля входу до відділення.

— Мене звуть Анніка Джанніні. Я адвокат, і мені треба знову зустрітися з моєю клієнткою, Лісбет Саландер.

Повернувши голову, Еверт Гульберґ здивовано поглянув на жінку, яку випустив з ліфта. Потім, поки сестра перевіряла посвідчення Джанніні і звірялася із списком, перевів погляд на її портфель.

— Дванадцята палата, — сказала сестра.

— Дякую. Я там уже була і знайду дорогу сама.

Вона взяла портфель і зникла з поля зору Гульберґа.

— Чим я можу вам допомогти? — спитала сестра.

— Я хочу передати ці квіти Карлу Акселю Бодіну.

— Йому заборонено приймати відвідувачів.

— Я знаю, мені хочеться просто передати йому квіти.

— Це ми можемо взяти на себе.

Квіти Гульберґ прихопив із собою в основному як привід — йому хотілося дістати уявлення про те, який вигляд має відділення. Подякувавши сестрі, він попрямував до виходу і пройшов повз палату Залаченка — номер 14, за відомостями Юнаса Сандберґа.

На сходовому майданчику Гульберґ зупинився і через дверне скло прослідкував, як сестра зникла з його квітами в палаті Залаченка. Коли вона попрямувала назад на місце, Гульберґ різко відчинив двері і швидко дійшов до чотирнадцятої палати.

— Доброго здоров’я, Олександре, — сказав він.

Залаченко з подивом поглянув на нежданого відвідувача.

— Я думав, що ти вже помер, — сказав він.

— Поки ні, — відповів Гульберґ.

— Що тобі треба? — спитав Залаченко.

— А ти як гадаєш?

Гульберґ підсунув стілець для відвідувачів і сів.

— Очевидно, побачити мене мертвим.

— Так, це було б дуже бажано. Як ти міг повестися як останній кретин? Ми дали тобі нове життя, а ти потрапив сюди.

Якби Залаченко мав таку можливість, він би посміхнувся. В його уявленні шведська Служба безпеки суціль складалася з аматорів, до яких він зараховував і Еверта Гульберґа, і Свена Янссона — він же Гуннар Бйорк, не кажучи вже про такого непроторенного ідіота, як Нільс Б’юрман.

— І тепер ми знову повинні витягувати тебе з полум’я.

Залаченкові, що дістав свого часу тяжкі опіки, цей вислів не сподобався.

— Нічого читати мені нотації. Витягніть мене звідси.

— Це я і хочу з тобою обговорити.

Гульберґ відкрив портфель, який тримав на колінах, дістав блокнот і розгорнув на чистій сторінці. Потім запитливо поглянув на Залаченка.

— Мене цікавить одна річ: невже ти справді зміг би нас закласти, після всього що ми для тебе зробили?

— А ти як гадаєш?

— Це залежить від того, до якої міри ти псих.

— Не називай мене психом. Я борюся за виживання і зроблю ради цього все, що буде потрібно.

Гульберґ захитав головою.

— Ні, Олександре, всі твої вчинки пояснюються тим, що ти злісна і гнила людина. Ти хотів знати рішення «Секції». Я тут для того, щоб тобі його повідомити. Цього разу ми і пальцем не ворухнемо, щоб тобі допомогти.

В очах Залаченка вперше з’явилася невпевненість.

— У тебе немає вибору, — сказав він.

— Вибір є завжди, — відповів Гульберґ.

— Я можу…

— Ти взагалі нічого не зможеш.

Глибоко зітхнувши, Гульберґ сунув руку в зовнішнє відділення коричневого портфеля і дістав пістолет «Сміт-і-Вессон» калібру дев'ять міліметрів, з позолоченою рукояткою. Це був дарунок, який він отримав двадцять п’ять років тому від англійського розвідувального управління на знак подяки за добуту від Залаченка і передану їм безцінну інформацію, — ім’я сценографа агенції британської розвідки МІ-5, як і Філбі, що працював на росіян. Залаченко вочевидь був вражений, потім посміхнувся.

— І що ти збираєшся з ним робити? Застрелити мене? Тоді решту свого жалюгідного життя ти проведеш у в’язниці.

— Не думаю, — сказав Гульберґ.

Залаченко раптом завагався: а раптом Гульберґ не блефує?

— Вибухне грандіозний скандал.

— Теж не думаю. З’явиться кілька статей, але через тиждень твоє ім’я ніхто вже і не пригадає.

У Залаченка звузилися очі.

— Клята скотина, — сказав Гульберґ з таким холодом у голосі, що Залаченко затремтів, як у пропасниці.

Залаченко почав спускати протез із ліжка, і в цю мить Гульберґ підняв пістолет, цілячись йому прямо в лоб, і натиснув на курок. Залаченка відкинуло на подушку, він кілька разів судорожно сіпнувся і затих. На стіні, позаду узголів’я ліжка, з червоних бризок утворилася квітка. Від пострілу в Гульберґа задзвеніло у вухах, і він автоматично покрутив у вусі вільним вказівним пальцем.

Потім він підвівся, підійшов до Залаченка, приставив дуло йому до скроні і ще двічі натиснув на курок. Йому хотілося переконатися, що клятий мерзотник справді мертвий.

Почувши перший постріл, Лісбет Саландер різко сіла. Плече відразу пронизав сильний біль. Коли пролунали наступні постріли, Лісбет спробувала спустити ноги з ліжка.

Анніка Джанніні, що прийшла перед цим, устигла обмінятися з Лісбет лише кількома словами і тепер сиділа, немов паралізована, намагаючись зрозуміти, звідки доносяться лункі звуки. Реакція Лісбет Саландер змусила її зрозуміти: щось відбувається.

— Лежи і не рухайся! — гукнула Анніка Джанніні. Придавивши долонею груди Лісбет, вона так сильно притисла клієнтку до ліжка, що Лісбет підкорилася.

Потім Анніка швидко перетнула кімнату і прочинила двері. Вона побачила, що дві сестри біжать до палати, що була на двоє дверей далі по коридору. Перша з них різко зупинилася на порозі. Анніка почула її крик: «Ні, припиніть!» — після чого жінка відступила назад, наштовхнулася на другу сестру і вигукнула:

— Він озброєний! Біжи!

Обидві сестри кинулися до сусідньої палати і сховалися там, зачинивши за собою двері. Наступної миті вона побачила, як у коридор вийшов сивий худорлявий чоловік у картатому піджаку. У руці він тримав пістолет. Анніка впізнала його — вони разом їхали в ліфті всього кілька хвилин тому.

Потім їх погляди зустрілися. У нього зробився розгублений вигляд, але він тут же підняв пістолет, спрямував його на Анніку і ступив крок уперед.