Ренсом Ріггз - Дім дивних дітей

Він сказав, що наступного дня я піду з ним спостерігати за птахами, подобається це мені чи ні. Коли я відказав йому, що він, на жаль, помиляється, батько мовчки підвівся і пішов униз до бару. Я був подумав, що він пішов пива попити чи поїсти, тому вирішив піти до свого номера і зняти з себе клоунське вбрання. Та за кілька хвилин батько постукав у мої двері і сказав, що хтось кличе мене до телефону.

Я вирішив, що то, мабуть, мамця, тож, скрипнувши зубами, спустився слідком за ним до телефонної будки в дальньому кутку бару. Батько подав мені трубку, а сам пішов і сів за стіл осторонь. Я зачинив за собою дверцята.

— Слухаю!

— Я щойно розмовляв із твоїм батьком, — сказав чоловічий голос. — Він такий засмучений.

То був лікар Голан.

Мені захотілося послати його під три чорти разом із моїм батьком, але розумів, що поточна ситуація вимагає певної тактовності. Якщо я роздратую лікаря Голана, це означатиме кінець моєї подорожі. А я не міг поїхати додому, бо ще треба так багато дізнатися про дивних дітей! Тому я подуркував, тягнучи час, пояснив лікарю все, що мені ще належало зробити на острові, — все, окрім згадки про дітлахів у часовому контурі. Я поступово підводив його до думки, що нічого особливого ні в цьому острові, ні в моєму дідові немає. Наша розмова з лікарем Голаном скидалася на телефонний міні-сеанс психоаналізу.

— Сподіваюся, ти не кажеш мені лише те, що мені хотілося б почути, — промовив лікар. Останнім часом я щоразу чув від нього цей вираз. — Можливо, мені теж слід приїхати на той острів і проконтролювати тебе. Влаштувати собі невеличку відпустку. Як тобі така ідея?

«Дуже сподіваюся, що це жарт», — подумав я.

— Та я у нормі, правда, — запевнив я лікаря.

— Розслабся, Джейку, я пожартував, хоча, бозна, може, мені й справді слід трохи відпочити від своєї роботи. Взагалі-то, я тобі вірю. Та й ти говориш як нормальна людина. Якщо чесно, то я щойно сказав твоєму батьку дати тобі більшу свободу дії, щоби ти мав змогу самостійно розібратися зі своїми проблемами.

— Та невже?

— Ти надто довго змушував мене та своїх батьків труситися над тобою. У певний момент така тактика стає неефективною і призводить до зворотного результату.

— Що ж, тоді я втішений.

Він сказав іще щось, але я не розчув; бо по той бік лінії почувся сильний гуркіт.

— Мені вас майже не чути, — сказав я. — Ви, мабуть, десь у супермаркеті?

— В аеропорту, — відповів лікар Голан. — Сестру зустрічаю. Коротше кажучи, ти зрозумів мене: відпочивай і насолоджуйся відпочинком. Досліджуй те, що тобі треба, і не переймайся. Невдовзі побачимося, еге ж?

— Дякую вам, лікаре Голан.

Повісивши слухавку, я відчув сором через те, що раніше напустився на цього чоловіка. Бо саме він, а не мої батьки, уже вдруге підтримав мене.

По той бік бару мій батько сидів за столом, обхопивши долонями кухоль з пивом. Йдучи нагору, я зупинився біля нього.

— До речі, стосовно завтрашнього дня… — почав був я.

— Та роби, як знаєш.

— А ти впевнений, що не проти?

Батько похмуро знизав плечима.

— Нічого не поробиш: наказ лікаря.

— Я повернуся додому ще до вечері, обіцяю.

Він мовчки кивнув. Я залишив його у барі і пішов нагору до себе.

Засинаючи, я подумки полинув до дивних дітей і до того найпершого питання, яке вони мені поставили після того, як пані Сапсан відрекомендувала мене: «А Джейкоб залишиться з нами?» Тоді я подумав: «Звісно, що ні». Але чому ж ні? Якщо я кінець-кінцем не повернуся додому, то за чим мені там скучати? І що я втрачаю? Я уявив собі свій величезний будинок, моє місто, де я не мав друзів, зате мав купу лихих спогадів, абсолютно непримітне й нікчемне життя, яке мені судилося прожити і яке вже було розписане мені як маршрутна карта. І я збагнув, що мені ще ніколи не спадало на думку відмовитися від нього.

Розділ сьомий

Прийшов ранок і приніс із собою дощ, вітер і туман — тоскну погоду, коли мало віриться в те, що попередній день був не чим іншим, як дивовижним чудесним сном. Я пожадливо, як голодний вовк, проковтнув свій сніданок і сказав батьку, що піду погуляю. Батько поглянув на мене, як на божевільного.

— У цьому? Куди?

— Та трохи погуляю з… — бовкнув я, не подумавши. А потім, щоби замести сліди, удав, що поперхнувся шматком їжі, що застрягнув у мене в горлянці. Та було запізно: батько добре мене розчув.

— Погуляєш з ким? Сподіваюся, не з отими двома хуліганистими реперами?

Єдиним способом вибратися з діри, в яку я потрапив, було ще глибше в неї закопатися.

— Ні, не з ними. З іншими. Але ти, напевне ніколи не бачив їх, бо вони живуть по той бік… е-е-е… по той бік острова, і…

— Та невже? А мені здалося, що там ніхто не живе.

— Та ні, кілька людей живуть. Типу овечі пастухи і таке інше. Та вони класні чуваки: прикривають мій тил, коли я досліджую будинок.

Друзі та безпека: проти цих двох чинників батько вже ніяк не міг заперечити.

— Мені треба зустрітися з ними, — мовив батько, напустивши на себе суворий вигляд. Він часто так робив, коли вдавав із себе проникливого батька, яким він насправді не був, але дуже хотів стати.

— Авжеж. Але мені невдовзі треба з ними зустрітися, тому якось іншим разом.

Батько кивнув і відкусив шматочок ранкового біфштексу.

— Щоб до вечері повернувся, — кинув він мені.

— Наказ прийнято, сер. Виконую, сер.

До болота я не йшов, а майже біг. Пробираючись його драглистою поверхнею, я намагався пригадати розташування майже невидимих острівців трави, якими Емма перетинала болото, і весь час непокоївся: а раптом на тому боці мене чекатимуть іще сильніший дощ та зруйнований порожній будинок. Тому, пірнувши до кургану, я з великим полегшенням виявив на його протилежному боці таке саме третє вересня тисяча дев’ятсот сорокового року, яким я його полишив учора: теплий, сонячний день без туману, небо — яскраво-синє, а хмари утворюють фігури, які здалися мені заспокійливо знайомими. А найкращим було те, що на мене там чекала Емма: вона сиділа на краєчку кургану