Регіна Бретт - Бог ніколи не моргає

яких їм бракує. Вона купила баночку золотої аерозольної фарби і на своєму подвір’ї вкрила нею фішки. Вона роздавала ці золоті монетки учням кентської старшої школи імені Рузвельта, де навчалася моя дочка. Найбільше уваги Леслі приділяла проблемним підліткам і дітям із душевними ранами — тим, хто найбільше потребував підтримки. Назбиравши купку фішок, вони могли грати: пройти прослуховування на роль у виставі, потрапити до шкільної команди, запросити когось на випускний бал. Мріяти про що завгодно.

Леслі зробила велику ставку. Вона могла бути звичайною вчителькою і щовечора повертатися додому з почуттям виконаного обов’язку. Натомість вона поручалася за учнів, щоб вони могли орендувати автомобіль, приносила їм обіди, допомагала платити за винайняте житло. Свою стару машину вона віддала учневі, якому не було чим діставатися на роботу. Коли один хлопець захотів спробувати себе у стрибках із жердиною, Леслі переглянула безліч відео про цей вид спорту і стала його тренером.

Вона заходила до учнів і дарувала їм квіти на знак вдячності, проводила неймовірні спагеті-обіди в себе вдома, приносила великодні кошики та різдвяні подарунки тим дітям, у яких нічого не було.

Леслі прикрасила дівчачий туалет, щоб дівчата припинили палити в школі. Усі вихідні вона клеїла квітчасті шпалери й фарбувала стіни, а ще порозставляла всюди кошики з безкоштовним лаком для волосся, тампонами, кремом для рук і цукерками. І це спрацювало. Дівчатам так сподобалося, що вони оберігали туалет, як вартові, і більше ніхто не насмілився там палити.

Коли вона дізнавалася про проблеми своїх учнів, то забивала їхні холодильники їжею, учила дівчат прати і тримала за руку школярок-породіль, у яких не було хлопця і батьків, котрі б їм допомогли.

Саме Леслі приходила на їхні весілля, щоб допомогти вдягти весільну сукню дівчатам, чиї матері не могли розділити з ними це свято. Вона вірила в їхні мрії. Одна дівчина хотіла стати співачкою, і Леслі дала їй гроші на запис першого диска.

І ця дівчина заспівала християнський гімн на поминальній службі. Леслі загинула в автокатастрофі, коли поверталася зі школи. Їй було п’ятдесят вісім. Тисячі людей прийшли її вшанувати. У її некролозі йшлось і про учня, якого вона всиновила десять років тому. Хлопець виховувався в прийомних сім’ях і, коли досяг повноліття, не мав куди податись.

У всіх присутніх була історія про Леслі. Вони розповідали про те, як вона частувала будівельників карамельками, розмовляла на автостоянках із касирами-контролерами, що нудьгували на роботі, дарувала втомленим офіціанткам медальйони з янголами.

Коли Леслі засмучувалася через те, що учні не здавали роботи вчасно, вона вдягала рожеву сукню й тіару і повідомляла клас, що вона Принцеса Некваплива. Кола вона дізналася, що двадцятеро хлопців хочуть поїхати на полювання, то запросила їх усіх до себе, нагодувала обідом і ввімкнула мультик «Бембі».

Леслі вчила всіх не підходити до життя з калькулятором. Якщо ви занадто аналізуєте життя, то не приймаєте його таким, яким воно є, не живете насправді й не віддаєтеся йому на всі сто відсотків. Вона показала, як жити так, ніби за кожну прожиту мить ви отримуєте оцінку, ніби кожна зустріч невипадкова.

Вона могла залишитись у маленькому футлярі з позначкою «вчитель» і задовольнятися своєю роботою в класі. Але тоді вона б не зуміла розкрити ні себе, ні своїх учнів. У кожного з нас є схожий вибір. Ми можемо залишитись у маленьких футлярах, до яких нас поклали інші з огляду на нашу роботу, достаток, освіту чи рівень інтелекту. Або ж ми можемо розширити свій футляр чи й узагалі вистрибнути з нього.

Леслі стрибнула вище й далі, ніж зможе більшість із нас. Вона віддала своє життя іншим. Роками вона до другої ночі засиджувалася над перевіркою учнівських робіт. Її дочка Меган якось сказала мені: «Не знаю, чи за десять років мама хоч раз дивилася телевізор. Вона кожному давала частинку себе, але й нас не обділяла».

Учні, серед них і моя дочка, називали її другом, учителем, мамою з найбільшим у світі серцем. Коли я востаннє бачила Леслі, вона сказала мені: «Мене засмучує те, що люди очікують від інших тільки гіршого, замість того щоб сподіватися на краще. Іноді ми дуже недооцінюємо молодих людей».

Вона щодня робила ставку на своїх учнів. І вигравала. І вони теж вигравали.

Урок 42. Позбудьтеся всього, що вам не подобається, не тішить вас і не дає жодної користі

Позбуватися чогось — це суперечить моїй природі. Мої батьки, які виросли в роки Великої Депресії, зберігали все. У дитинстві вони були бідними, тому вчили нас нічого не викидати. Татів гараж був храмом ощадливості, а мамин підвал — святинею економії. Маєте діряві шкарпетки? Із них можна зробити ганчірки. Сорочку з плямами? Носіть її під светром. Джинси з витертими колінами? Обріжте їх, і будуть вам шорти.

Відчиніть мою шафу, і ви одразу побачите, що я належу до цієї сім’ї. Позбутися всього непотребу мені заважають колишні «я», які не хочуть відпускати цих речей.

Спортивна «я» не може розлучитися з наколінниками, кросівками для волейболу, роликами, ковзанами та різноманітними спортивними ліфчиками, які переконують мене, що я ще не занадто стара, щоб бути спортсменкою (правду кажучи, я ніколи нею не була).

Модна «я» має чорну спідницю зі спандексу, яка виглядає чудово перші три години. Потім вона розтягується на сідницях і вже не набуває початкового вигляду, тому коли я встаю, то виглядаю так, ніби в мене під спідницею заховалися близнюки-першокласники.

Молода «я» колись була дуже жвавою дівчиною з групи підтримки в коротенькій сірій спідничці з плісируванням спереду. Але пора забути і про спідничку, і про туфлі на височенних підборах за вісімдесят доларів, у яких я почуваюсь, як у ходулях на льоду.

Сексуальна «я» досі сподівається, що одного дня виглядатиме як жінка з реклами, якщо вдягне чорний оксамитовий ліфчик, підбитий поролоном, і чорну еластичну комбінацію, у якій важко дихнути.

Ностальгійна «я» чіпляється за кожну річ, з якою пов’язані спогади, як-от бейсболки з написами «Наречений» і «Наречена», які нам подарували на весілля. Ми ще будемо їх носити? Ми досі вважаємо себе молодятами. А ще в мене є спокуслива рожева туніка, у якій я була тоді, коли ми з Брюсом познайомились. Він каже, що це було кохання з першого погляду. Дякувати Богу, любов сліпа.

Але «я»-реалістка бере гору і вирішує, що час попрощатися з тим одягом, якого за останні п’ять років я ні разу не вдягала. Я складаю все на купу, і виходить чимала гора. Тепер я почуваюся новою жінкою. Моє життя стало більш організованим. Ну принаймні моя шафа.

Ще через декілька років я вирішила навести порядок у всьому помешканні, бо накопичилася ціла купа всякого мотлоху, який забив артерії нашого