О. Генрі - Вождь червоношкірих: Оповідання

Він щиглем переправив їй через стіл перстень із солітером у два карати[198]. Міс Ешер відштовхнула його назад виделкою.

— Тримайтеся в межах, — суворо сказала вона.

— Я коштую двісті тисяч доларів, — продовжував Платт. — Я збудую для вас найрозкішніший будинок у Західному Техасі.

— Вам і за двісті мільйонів не купити мене, містере Закупнику, — відповіла міс Ешер. — Не очікувала я, що мені доведеться вас спиняти. Спершу ви здалися мені не схожим на інших, але, мабуть, усі ви однакові.

— Хто всі?

— Закупники. Ви думаєте, якщо дівчині доводиться обідати з вами, щоб не втратити роботу, це дає вам право говорити їй усе, що спало на думку? Гаразд, кінчимо. Я вважала вас не таким, як інші, тепер бачу, що помилилась.

Платт раптом грюкнув рукою по столу, осяяний якоюсь щасливою здогадкою.

— Пригадав! — вигукнув він, радіючи. — Ділянка Ніколсона в північному районі. Там великий дубовий гай і природне озеро. Старий будинок можна знести, а новий ми збудуємо якнайдалі від дороги.

— Вгамуйтесь! — сказала міс Ешер. — Шкода спускати вас із хмар, але з вашим братом не можна інакше. До моїх обов'язків входить супроводжувати вас у ресторан і розважати, щоб вам не розхотілося купувати у старого Зіззі костюми, тільки не сподівайтесь, що в одному з куплених костюмів ви знайдете мене.

— Ви хочете сказати, — мовив Платт, — що так само ходите по ресторанах і з іншими клієнтами і всі вони… усі говорять вам те, що тільки-но говорив я?

— Залицяються до мене всі, — відповіла міс Ешер, — але, слід визнати, в одному відношенні ви перевершили інших. Ті тільки говорять про діаманти, а ви й справді свій приволокли.

— Ви давно працюєте, Елен?

— О, я бачу, ви запам'ятали моє ім'я. Уже вісім років я сама себе забезпечую. Була касиркою, пакувальницею, потім продавщицею, доки не доросла до манекенниці. Вам не здається, містере Техаський Житель, що наша бесіда стане менш сухою, якщо розмочити її ковтком вина?

— Вина ви тепер не питимете, дорогенька. Страшно подумати, що ми… Завтра я зайду по вас до магазину і заберу вас. Перед від'їздом підберете на свій смак який-небудь автомобіль. Більше нам нічого тут купувати.

— О, облиште це. Якби ви знали, як мені обридли такі розмови!

Після обіду вони пройшлися Бродвеєм пішки і дісталися до невеликого тінистого парку, над яким височіла башточка зі статуєю Діани. Платт задивився на дерева і мимоволі повернув на стежку, що вилася між ними. В очах міс Ешер, відбиваючи світло ліхтарів, заблищали дві сльозинки.

— Це вже мені не подобається, — сказав він. — У чому річ?

— Так, дурниці, — відповіла міс Ешер. — Загалом, мені… ну, загалом, я спершу вирішила, що ви зовсім інший. Але ви всі однакові. А зараз, будь ласка, проведіть мене додому чи, може, покликати полісмена?

Платт провів її до пансіону. Десь із хвилину вони постояли в під'їзді. Міс Ешер дивилася на нього з таким презирством, що навіть його не надто чуйне серце трохи тенькнуло. Рука Платта потяглася до її талії, але тут дівчина вліпила йому гучного ляпаса.

Платт відскочив, і перстень, який звідкись випав, застрибав по кам'яній підлозі. Він нахилився і незабаром його знайшов.

— Забирайтеся разом із вашим нещасним діамантом, містере Закупнику! — промовила вона.

— Це… обручка, — сказав техасець, розтиснувши руку, на якій мерехтів гладенький золотий перстень. Очі міс Ешер блиснули з напівтемряви.

— Так ви це мали на увазі… отже, ви…

Хтось відчинив двері, що вели до сходів.

— На добраніч, — сказав Платт, — до завтра.

Вибігши сходами нагору, міс Ешер влетіла в свою кімнату і стала термосити вчительку; та схопилася на ліжку, готова залементувати: «Пожежа!»

— Де? — скрикнула вона.

— Саме про це я і хотіла у тебе дізнатись, — сказала манекенниця. — Ти вивчала географію, Еммо, кому ж і знати, як не тобі. Де це містечко під назвою Как… Как…. Карак… Каракас — Сіті, чи як там воно зветься?

— І ти посміла розбудити мене через це? — обурилася вчителька. — Каракас, звісно, знаходиться у Венесуелі.

— А який він?

— Та головним чином — вулкани, землетруси, негри, мавпи і малярія.

— Байдуже, — радісно відмахнулася міс Ешер. — Завтра я туди виїжджаю.

Останній листок

У невеликому кварталі на захід від Вашингтон-скверу вулиці переплутались і переламались на коротенькі смужки, що іменуються проїздами. Ці проїзди утворюють дивні кути і криві лінії. Одна вулиця там навіть перетинає саму себе двічі. Якомусь художнику вдалося відкрити вельми цінну властивість цієї вулиці. Припустімо, збирач із магазину з рахунком за фарби, папір і полотно зустріне там самого себе, що йде геть, не діставши жодного цента за рахунком!

І ось у пошуках вікон, що виходять на північ, дахів XVIII століття, голландських мансард і дешевої квартирної платні люди мистецтва набрели на своєрідний квартал Гриніч-Віллідж. Потім вони перевезли туди з Шостої авеню кілька олов'яних кухлів та одну-дві жаровні і заснували «колонію».

Студія Сью і Джонсі була нагорі триповерхового цегляного будинку. Джонсі — зменшене від Джоанни. Одна приїхала зі штату Мен, друга — з Каліфорнії. Вони познайомилися за табльдотом[199] одного ресторанчика на Восьмій вулиці і вирішили, що їхні погляди на мистецтво, салат із цикорію і модні рукави цілком збігаються. У результаті й виникла спільна студія.

Це було у травні. У листопаді непривітний чужак, якого лікарі називають Пневмонією, незримо розгулював по колонії, торкаючись то одного, то іншого своїми крижаними пальцями. Іст-сайдом цей душогуб крокував зухвало, вражаючи десятки жертв, але тут, у лабіринті вузьких, порослих мохом провулків, він плентався нога за ногу.

Пана Пневмонію аж ніяк не можна було назвати галантним старим джентльменом. Мініатюрна дівчина, недокрівна від каліфорнійських зефірів[200], навряд чи могла вважатися гідним супротивником для дужого старого тупиці з червоними кулачищами та задишкою. Проте він звалив її з ніг, і Джонсі лежала нерухомо на фарбованому залізному ліжку, дивлячись крізь дрібне переплетіння голландського вікна на глуху стіну сусіднього цегляного будинку.

Якось уранці стурбований лікар одним рухом кудлатих сивих брів викликав Сью в коридор.

— У неї один шанс… ну, скажімо, проти десяти, — сказав він, струшуючи ртуть у термометрі. — Та й то, якщо вона сама схоче жити. Уся наша фармакопея втрачає сенс, коли люди починають діяти на користь трунаря. Ваша маленька панночка вирішила, що їй уже не видужати. Про що вона думає?

— Їй… їй хотілося написати фарбами Неаполітанську затоку.

— Фарбами? Нісенітниця! Чи немає у неї на душі чого-небудь такого, про що було б дійсно варто думати, — наприклад, чоловіки?

— Чоловіки? — перепитала Сью, і голос