Донна Тартт - Щиголь

Я подивився вбік. Я не усвідомлював, як мені хотілося знову побачити старого. Попри те що я бачив і що я знав, я все ж зберігав дитячу надію, що він у чудесний спосіб вижив, як виживає вбивця на телебаченні, який після рекламної паузи виявляється живим і спокійно лікується в лікарні.

— А як ця річ потрапила до тебе?

— Що? — заскочено перепитав я.

Я звернув увагу на те, що стрілки годинника показували десяту годину, невідомо, чи то ранку, чи то вечора, тобто дуже далеко від точного часу.

— Ти сказав, він сам передав його тобі?

Я незручно засовався.

— Так. Я…

Я знову відчув шок, довідавшись про його смерть, так ніби втратив його вдруге, і сприймав його смерть під зовсім іншим кутом зору.

— Він був при свідомості? Він розмовляв із тобою?

— Так, — почав я, а тоді замовк.

Я почувався нещасним. Перебування у світі старого, посеред його речей — у сонній підводній атмосфері цієї кімнати, її запилюженого оксамиту, її розкоші, її тиші, — зробило дуже гострим відчуття його втрати.

— Я радий, що він був не сам, — сказав Гобі. — Йому було б дуже тяжко.

Він затис перстень у руці, підніс кулак до рота й подивився на мене.

— О Господи. Та ти ж зовсім малюк, — сказав він.

Я ніяково всміхнувся, не знаючи, як мені на це відповісти.

— Пробач, — сказав він більш діловим тоном, певно, бажаючи мене підбадьорити. — Розумієш, я знаю, як йому було зле, я бачив його тіло. — Він, здавалося, шукав потрібні слова. — Перш ніж вони тебе туди кличуть, вони підчищають їх, як можуть, і застерігають, що видовище буде не з приємних. Ви й самі це розумієте, звичайно ж, але не можете підготувати себе до чогось подібного. Кілька років тому нашій крамниці дісталася ціла добірка фотографій Метью Бреді[27] — сцени з Громадянської війни, такі жахливі, що нам було дуже нелегко продати їх.

Я не сказав нічого. Я не мав звички втручатися в розмову дорослих, крім «так» або «ні», коли на мене тиснули, та все одно я був приголомшений. Упізнати тіло моєї матері викликали її друга Марка, який був лікарем, але ніхто мені про це багато не розповідав.

— Пам’ятаю, якось я читав оповідання про солдата, це було, здається, в битві під Шайло[28]. — Він звертався до мене, але не приділяв усієї своєї уваги мені. — Чи то під Ґеттісберґом? Солдат там так збожеволів від шоку, що почав ховати на полі битви птахів і білок. Під час перехресного вогню гинуло також багато малих звірят. Безліч крихітних могилок.

— Під Шайло за два дні загинуло двадцять чотири тисячі людей, — вихопилося в мене.

Його погляд тривожно зупинився на мені.

— П’ятдесят тисяч полягли під Ґеттісберґом. Це стало результатом застосування нової зброї. Куль Міньє та магазинних гвинтівок. Тому там і поклали стільки трупів. У нас в Америці була окопна війна ще до Першої світової. Більшість людей про це не знають.

Я бачив, що він не певний, як зреагувати на мої слова.

— Ти цікавишся Громадянською війною? — запитав він після тривалої паузи.

— Можна сказати й так, — різко відповів я.

Я знав багато про польову артилерію федеральної армії, бо писав на цю тему роботу, так напхавши її технічними подробицями й фактами, що вчитель наказав мені переписати її, і я також знав про фотографії вбитих під Антіетамом, які зробив Бреді: я бачив ці фото в Інтернеті, знімки хлопців, залитих кров’ю під носом і біля рота.

— Ми з класом шість тижнів вивчали добу Лінкольна.

— Бреді мав фотостудію недалеко звідси. Ти коли-небудь її бачив?

— Ні.

У мені мало не виникла якась думка, щось істотне й невисловлюване, пов’язане зі згадкою про тих солдатів із блідими обличчями. Але думка відразу й зникла, лишився тільки образ: мертві розкарячені хлопці, що дивляться в небо.

Мовчанка, яка запала, була нестерпно болісною. Схоже, жоден із нас не знав, що говорити далі. Зрештою Гобі переклав ногу на ногу.

— Я хочу сказати, пробач мені, що я тобі про це нагадую, — сказав він, затинаючись.

Я засовався на своєму стільці. Ідучи сюди, я був надто наповнений цікавістю й не подумав, що мені самому, можливо, доведеться відповідати на якісь запитання.

— Я знаю, що про це розмовляти важко. Але… я ніколи не думав…

Мої черевики. Цікаво, що я ніколи не придивлявся до своїх черевиків. Зношені носаки. Розсмикані шнурки. Ми підемо в суботу до крамниці «Блумінгдейл» і купимо тобі нові. Але так і не купили.

— Мені не хочеться ворушити тяжкі спогади. Але… він був при свідомості?

— Так. Можна сказати. Тобто…

Я помітив, яким стривоженим, напруженим стало його обличчя, і якась моя віддалена частина метнулася до нього, щоб розповісти йому всі подробиці, яких він не знав і яких йому не треба було знати, і я не повинен був розповідати йому про вивалені назовні нутрощі, про бридкі шрами, які виникали перед моєю свідомістю навіть тоді, коли я не спав.

Тьмяно освітлені портрети, порцелянові спанієлі на поличці над каміном, позолочений маятник, що гойдався тік-так, тік-так…

— Я почув, як він мене кличе. — Я протер очі. — Коли я прийшов до тями. — Це було схоже на спробу розповісти про свій сон. Дуже нелегко. — І я підійшов до нього й сів поруч, і все було непогано. Тобто не так погано, як вам може здатися, — докинув я, бо було надто очевидно, що це неправда.

— Він розмовляв із тобою?

Глитнувши, я кивнув головою. Темні меблі червоного дерева, пальми в діжках.

— Він був притомний?

Я знову кивнув головою. У роті в мене з’явився поганий присмак. Те, що я пережив, не можна було підсумувати, воно не мало сенсу й не могло бути перетворене на історію: пилюка, тривожні звуки, те, як він тримав мене за руку, ціле життя, яке ми прожили з ним удвох, плутані речення, назви міст та імена людей, про яких я ніколи не чув. Іскри з обірваних дротів.

Він не відривав від мене погляду. У горлі пересохло, мене трохи нудило. Мить не переходила в мить, як зазвичай, і я чекав від нього наступних запитань, але він мовчав.

Нарешті він похитав головою, ніби хотів прочистити її.

— Розумієш…

Він здавався не менш збентеженим, аніж я; його халат, розпущене сиве волосся надавали йому вигляду короля, який утратив корону, в костюмованій виставі для дітей.

— Пробач мені, — сказав він, знову похитавши головою. — Усе це таке нове для мене.

— Що